КНИЖНАЯ ПОЛКА: Віталій ОЛІЙНИК

**************************

ПРИВІЗ РАДІСТЬ

Житія

На околиці Нестоїти Халимон зіскочив з полуторки, почепив на плече речовий мішок, на друге – скатку шинелі, звернув на стежку і направився у свої рідні Карпешти – виселок, що мов ластів’яче гніздо притулився на горбочку.

Йшов легкою, пружною ходою. Поспішаючи, уявляв, як за столом збереться вся родина, завітають сусіди і почнуть розпитувати – де воював і якими шляхами-дорогами йшов до Перемоги.

А йому є що розповісти. Адже він протягом лише одного дня двічі бачив Маршала Жукова. Таке щастя випало далеко не кожному...

Завантажити/Читати далі оповідання В.Олійника "ПРИВІЗ РАДІСТЬ"

А скрипочка грає…

З великою насолодою і особливим задоволенням Дормидон Кваша останнім часом грав роль Короля Ліра. В цей вечір він ніби переспівував своє життя. Боротьба добра і зла, заздрість і інтриги, розлад між друзями і рідними, великий розум і відверте глупство, - все переплелось, і вже важко відрізнити де авторський задум, а де власні мотиви. І в решті решт мудрий висновок – людина по-справжньому може бути щасливою лише в атмосфері добра, щирості, правдивості, взаємоповаги…

Палкі аплодисменти глядачів, схвальні відгуки колег щоразу додавали новий заряд творчої наснаги. А нещодавно молоді хлопці, пропускаючи на сходах його вперед, пошепки – один одному: корифей. Тонкий слух вловив це єдине сказане ними слово і воно стало додатковою порцією бальзаму на душу…

Це вже цілком заслужене визнання. Правда, народного дали трохи пізновато: сорок позаду, а попереду вже чітко окреслені контури полудня віку.але то не страшно, бо сил і енергії досить і він може ще багато й багато разів блиснути гранями свого таланту…

Отак, у піднесено-рожевому настрої, повертався додому…

Завантажити/Читати далі оповідання В.Олійника "А скрипочка грає"

ЛИСТОВКА

Жития

Офицер СМЕРШ при отдельном батальоне связи старший лейтенант Лукин принимал в своей землянке знатного гостя – старшего лейтенанта Шумилова, который занимал такую же должность при отдельном батальоне химзащиты.

Гость, нечего скрывать, выгодный и всегда желанный. Потому что ухватил настоящую золотую жилу. Буквально на горячем засек фельдшера, который из НЗ брал салициловый спирт и осаждал примеси с помощью питьевой соды.

- Штрафбат! – и не меньше.

Фельдшер – на колени: «Не губи, родимый, век молиться за тебя буду... Бери любую половину готового продукта. Это – семидесятипроцентный спирт!»

- Дешево отделаться хочешь, - надул губы особист. – Восемьдесят процентов! И не меньше. Иначе – трибунал! Да и закусочки подбрасывай. Пробу берешь, небось, с лихвой.

Хотя это и кабала, но деваться было некуда...

Теперь Шумилов всегда ходил в гости с «горючим», да и с консервой, которая получше.

- Понимаш, керя, - продолжал свою мысль уже изрядно поддатый хозяин землянки, - нас усе должны бояться...

Завантажити/Читати далі оповідання В.Олійника "ЛИСТОВКА"

ПОКОХАЛА МОСКАЛИКА

Олеся дякувала Богові за те, що після закінчення технікуму її взяли на роботу у бібліотеку районного Будинку культури. Отже, тепер вона житиме вдома, у своєму містечку. А ще за те, що у неї є Антон...

Лише почала працювати, коли до читацької зали якось увечері зайшов стрункий, вродливий капітан. Привітався, постояв мовчки і пішов собі. Лише плечима стенула. Зате дівчата, що сиділи за столиками, загадково посміхалися. А гостра на язик Даринка, прощаючись, пальнула:

- Стережися, Лесю, поклав на тебе око воєнком. Так і забере до війська...

Щоб не робила того вечора дома, а з голови не йшов симпатичний капітан. Вночі ж приснився дивний сон. Ніби центральною вулицею чіткими колонами крокують допризовники. А услід за ними воєнком тягне її за руку. Аж прокинулася з переляку...

Під кінець наступного дня знову прийшов. Привітався. Постояв мовчки і поволеньки позадкував до дверей, чим завдав немало загадок місцевим цокотухам.

Завантажити/Читати далі оповідання В.Олійника "ПОКОХАЛА МОСКАЛИКА"

КРИВИЙ КОСТИЛЬ

Житія

- Ето тєбє нє Чєлябінск с єго рабочей косточкой і покладистим характєром. Здєсь із каждого окна торчіт обрєз ілі шмайсер...

Генерал Парашин наставляв новоспеченого чекіста – лейтенанта Дем’янова, який щойно закінчив курс навчання і поступив у його розпорядження.

Новачок стояв у позиції “струнко”, як і належить, “поїдав” очима шефа і на ознаку повної готовності “служить Родінє” періодично клацав закаблуками і видихав із себе “так точно!”

А розкачуватися, вів далі патрон, ніколи. Тому одразу ж необхідно братися за “дєло”.

- Послушай только, чєм дишат еті вонючіє хахли.

Завантажити/Читати далі оповідання В.Олійника "КРИВИЙ КОСТИЛЬ"

П О Г Р І Б

Житія

Митрофан не був охочим до навчання. Ледве дотягнув семирічку. Як тільки одержав свідоцтво, - одразу ж чкурнув із села.

Коли хлопці, бувало, питали батька, де подівся його син, то він тільки махне рукою і кине спересердя: “Ошивається десь...”

І раптом з’явився. Хтось із вчителів візьми та й запроси його на випускний вечір. Ще б пак! Місцева школа вперше видавала атестати про середню освіту. А тому святкувати збиралися з великим розмахом.

Хоч було спекотно, Митроха, як називали його однокласники, прийшов у хромових чоботях, суконних галіфе, чесучовій сорочці до самих колін. А підперезався чорним шнурком з китицями. Оскільки сам вдався низькорослим, якимось карликуватим, то зачіску кольору заіржавої бляхи носив типу “сторч”. Але це не рятувало його, бо так і залишився куцурпалком...

Під туш сільського духового оркестру кожен випускник одержував довгоочікуваний документ. Багато промов, привітань і побажань. До чарки й після. Потім завзято танцювали...

Завантажити оповідання В.Олійника "ПОГРІБ"

Завантажити оповідання В.Олійника "НІЧНІ ВІЗИТЕРИ"

НІЧНІ ВІЗИТЕРИ

Житія

Саме тоді, коли конала влада чергового президента, Кузьму Зосимовича Чепурного вдруге одноголосно обрали секретарем обкому партії...

Хоча партія і не є лідером на політичній арені, але користується авторитетом серед населення, особливо – сільського. Бо має чітку, виважену, зрозумілу людям програму, де на чільне місце винесені соціальні проблеми.

З нею рахуються, як праві так і ліві, і не проти мати такого спільника. Тим паче зараз – у період невизначеності, гарячковості, смикання у різні боки. Та й, іде правди діти, масової зневіри у палкі гасла та гарні обіцянки...

Відійшли у минуле компартійні традиції, коли будь-яке збіговисько обов’язково закінчувалося “шестим вопросом”. Зараз кожен спішить до роботи, до свого діла...

У залі залишилися лише представники найбільшого сільського району, який завжди тримав в області першість по валових намолотах зерна.

По стурбованих обличчях, по тому, що дочекалися, поки за останнім делегатом не зачиняться двері, розмови не починали, Чепурний зрозумів: справа не проста. І не помилився...

Районну службу СБУ не так давно очолив молодий, але гоноровий офіцер. Та не в тім річ. Своєрідним і дивним виявився його “метод” знайомства з регіоном. Буквально на другий день почав викликати до себе “для бєсєди” по кілька керівників сільгосппідприємств, призначаючи кожному окремо час зустрічі.

Чи з офіційних документів, чи з інших джерел, але був добре обізнаний із станом справ у господарствах. А тому говорив конкретно і гранично коротко:

- Єжємєсячно – не позже п’ятого чісла – ти должен приносить по п’ятсот доларов і ложить в этот ящик, - і через плече великим пальцем показав на ліву нижню шухляду. – І нє забивай – с кєм імєєш дєло!

Ставки коливалися від п’ятисот до тисячі доларів – залежало від категорії господарства. Не зважаючи на те, що більшість була ровесниками його батька, а то й старші, до всіх звертався на “ти”. І кожного проводжав словами: “Іді і побистрєє соображай!”

Господарники ж затривожилися не на жарт.

- Чи не повертається до нас беріївщина? Що скажеш, Зосимович?

Дивився на цих поважних, чесних трудівників, досвідчених хліборобів, з якими працював пліч-о-пліч по двадцять-тридцять років і не знав що відповісти. Таки й сам розгубився: бо якщо ця структура розсупониться, вирветься із супряга, то бути великій біді...

Але ж, у нього шукають захисту, на нього сподіваються. Отже, необхідно діяти. І негайно!

- От що, браття, сьогодні пізно, - в голосі вже появилася тверда впевненість. – А завтра вдосвіта я вирушаю прямо до голови облдержадміністрації, який починав у мене працювати економістом. Чомусь мені здається, що це просте непорозуміння. Або ж якийсь “салага” елементарно збочився. Такого в наш час не може й не повинно бути...

Колеги ніби заспокоїлися і поїхали у свої господарства. Рушив додому й Зосимович. Але... Хробачок сумніву почав підточувати щось велике і давно вимріяне. Як би там не було, але настрій зіпсувався.

Повернувши за лісосмугу, виїхав на поля свого господарства і згадав, що сьогодні обіцяв побувати у літньому таборі і зустрітися з тваринниками. Звідти обов’язково загляне на тік...

І скрізь йому здавалося, що люди якось не так дивляться на нього: ніби кожен хоче щось запитати і не наважиться. Цього вечора ні з ким не відбулося відвертої, щирої розмови...

Попросив водія поставити машину в гараж, а сам пішов у контору. Так рано він додому ще ніколи не повертався. Тим паче, що у кабінеті на столі лежав незакінчений рукопис для галузевого журналу. А такі тихі вечірні часи вважав найбільш продуктивними для роздумів та висновків.

Редакція зацікавилася темою його майбутньої докторської дисертації – про розвиток зернопродуктового підкомплексу в Україні, в основу якої покладено багатий фактичний матеріал. От і попросили у стислому вигляді розповісти про історизм виникнення й розвитку зернової галузі, про роль зернового господарства у суспільному виробництві, шляхи його інтенсифікації. Та про значення для зміцнення авторитету держави на світовій арені...

Заглибився у велике безмежжя теми і не зчувся, як до контори на великій швидкості підкотив розкішний джип. Виглянув і помітив лише три фігури, що піднімалися сходами.

Зайшли, не постукавши. Усі троє – у комуфляжних костюмах.

- Всьо сочіняєш? - не приховуючи іронії, спитав той, що стояв посередині. - А нам нєкогда, ведь ми занімаємся государственнимі дєламі...

- Та і я ж ніби для своєї держави...

- Ти нас узнайош? - спитав той же середульший, перебивши господаря кабінету.

- Звичайно, пізнаю...

Ще б пак — не впізнати! Перший заступник голови облдержадміністрації, заступники обласних управлінь СБУ і МВД. Не дарма кажуть, що земля слухами повниться. І до нього дійшло, що це жорстокі, категоричні і вельми нетерплячі “фрукти”...

Як виявилося, так воно і є.

- Корочє, нєт врємєні баланду травіть, - різко сказав середній, тобто — перший заступник губернатора — місцевого гаранта Конституції. - Слушай наказ: ровно чєрєз трі дня в чєрном дипломатє прівєзьош двєсті тисяч доларов налічнимі і вручіш єму в служєбном кабінєтє, - і показав на заступника начальника СБУ...

- Хлопці, ви що, смієтеся? - сприйнявши це за жарт, Зосимович розвів руки. - Навіть якщо все господарство розпродам, я не назбираю таких грошей...

- С хлопцамі будєш на конюшнє разговарівать, - рубонув грізно есбеушник, - смєяться будєш ти, когда подумаєш о судьбє своєго сина — студента нашей сельхозакадемії, ілі о внучках, которие живут в Києве. Ти же хочєш відєть їх живимі. Зарубі сєбє на носу — ми нє шутім.

- А дєнєжкі найдьош, єслі захочєш, - це вже подав голос міліціянт. - І нє мудохайся, потому что счєтчік уже включєн!

Як за командою усі троє різко повернулися і, бахнувши дверима, пішли геть...

Зосимович ніби розвалився-розсипався на окремі частинки у своєму кріслі. Тремтіли ноги, пальці на столі вибивали дріб, гострий біль скував груди, відчутно і часто пульсували скроні...

- Боже, ти мій Боженько, - підняв очі на ікону, - що ж це робиться на білому світі?

Насилу згорнув рукопис у теку і кинув її у нижню шухляду.

До кого йти? Кому тепер скаржитися? Відповіді не було. А що скажеш господарникам, які чекають від нього допомоги й захисту?!

Подивився на годинника: пів на дванадцяту. Поволеньки підвівся і як у тумані, ніби на чужих ногах подався додому. Став під каштаном — колись усім селом прикрашали вулиці цими величними й гарними деревами. Притулив гаряче чоло до прохолодного шершавого стовбура. Але яким добрим, мирним та лагідним він йому здався...

На веранді горіло світло. Коли клацнула клямка, за ажурними фіранками замелькотіли кучеряві голівки внучок. Плескаючи у долоні, дівчатка підстрибували й вигукували: “Дідусь прийшов! Дідусь прийшов!”

- Що ж з ними буде?! - кольнуло прямо в серце.

Спочатку на веранді потьмяніло світло. А потім Засимовичу здалося, що на великій швидкості він летить до землі. А земля летить йому назустріч...

Через півгодини швидка райлікарні мчала його шосейкою. А назустріч з обласної кардіології спішив реанімобіль...

Зустрілися десь на півдорозі. Довго чаклували два сивочолі лікарі-чудодійники. Потім сіли мовчки, безсило опустивши руки.

Лише було чути, як схлипує молоденька медсестричка.

К Л А Д К А

Завантажити оповідання В.Олійника "Кладка"

Житія

Ніщо не віщувало неприємностей.

Логин Тодосійович і Соломія Власівна Денисенки в цей день прокинулися раніше, ніж завжди. Спакували валізу з гостинцями для матері, поклали необхідний одяг для Левка, якого на літні канікули відправляли до бабусі у Кошари. Підібрали й кілька книжок, що за програмою потрібно було прочитати.

Потяг рвучко рушив, і Денисенки хутенько подалися на службу. Він – у Інститут літератури імені Т. Г. Шевченка, де завідував відділом теорії літератури; вона ж обіймала скромну посаду друкарки в Інституті мовознавства. Працювали в одному приміщенні, тільки на різних поверхах...

За якихось півгодини після дев’ятої почалося аж ніяк неочікуване: виголені “під бокс” молодики ввійшли самовпевнено, безцеремонно відсунули разом зі стільцем Соломію від робочого столика і взялися вивертати шухляди. Просто на підлогу. В різні боки розлетілися скріпки, олівці, гумки, запасні стрічки. Але це шукачів не цікавило.

А у нижній шухляді лежала перехоплена шнурком товстенька, добряче потерта тека. За неї і вхопилися. Моментально з’явилися поняті – в основному члени інститутського партбюро. Привели й Логина. І точнісінько, як на місці злочину, почали складати протокола.

Обхопивши голову руками, Соломія сиділа на стільці і плакала. Інші працівниці друкарського бюро сполохано збилися у протилежному кутку.

- Людоньки, - заломив руки Логин, - дружина тут ні при чому... Вийшло якесь непорозуміння. Це мої папери, архіви. Я ж науковець...

На його волання ніхто не звертав уваги. Тим часом старший “боксер”, гортаючи сторінки, диктував: “Пісьма Якіра. А вот – і Стуса, Костенко, Дзюби... Піші, піші!.. Антісовєтскіє вірші Холодного. Смотрі, і Сахарова здєсь пріютіл...”

- Товариші, - молив розгублений Логин, звертаючись то до одного, то до другого, - все це для роботи. А дружину попросив зняти копії. Мені ж треба знати, що робиться у літературному світі...

- Скоро узнаєш! – відштовхнув його той, що диктував.

Понятих примусили підписати протокола. Забрали всі папери та й пішли геть.

- Що тепер з нами буде?! – видихнула зблідла Соломія.

Серед безладдя Логин знайшов трубочку з валідолом. Дав таблетку, просив заспокоїтися і ні про що не думати. “Якось все владнається”, - мовив обнадійливо.

Прибігла захекана секретарка з його інституту і покликала до директора у терміновій справі...

А той при першій-ліпшій нагоді говорив підлеглим значуще: “Свою совість я гартував аж у двох вищих партшколах – при ЦК Компартії України і при ЦК КПРС”.

Так що годі було сподіватися на “якось все владнається”.

Під час обшуку у директора по черзі вже побували всі комуністи і одержали чітку “установку”: “Денисенко має бути виключеним одностайно. І цим ми покажемо свою зрілість...”

Невдовзі “за власною ініціативою” зібралося партбюро. Як було заведено: партквиток Денисенка на столі, а йому запропонували сісти на окремому стільці посеред кімнати.

Логин дивиться всім в очі і не впізнає тих, хто ще вчора усміхався йому, кого він консультував, підтримував, настановляв, підбадьорював. І всім безкорисно допомагав писати кандидатські чи докторські дисертації. Досі вони були безмежно вдячні. А тепер на свого колегу дивляться підозріло, майже вороже. Бо така “вказівка” шефа. А як же інакше: одному треба захиститися, другому – надрукуватися, третьому – одержати зайві квадратні метри і т. ін. А тут сидить уже відпрацьована пара...

Секретар парткому, якому гуртом “дотягли” дисертацію, тепер – мов мумія. І питання ставить руба: “чесно розкайтеся, назвіть прізвища ворожих елементів, які поставляють оцю гидоту, і “вопрос” буде закритий”. Але не добившись нічого, ставить на голосування. З Ленінської партії виключили одностайно.

За аналогічною схемою пройшло і засідання бюро райкому партії...

Бідний і наївний Денисенко!..

Він не знав, що його доля була вирішена заздалегідь. Не знав, що ще з квітня 1968 року, коли він одним з перших (чи не єдиним на той час) позитивно відгукнувся на “Собор” Олеся Гончара, його почало “пасти” КДБ. Під виглядом пожежників, сантехніків, електриків вони, як дрібні злодюжки, нишпорили в його однокімнатній квартирі. Та це нічого не дало.

Виручив “інформатор” з числа “сознатєльних” науковців, давши “наколку”: у вільний від роботи час дружина Денисенка знімає якісь копії...

Вже безпартійний Логин заспокоював сам себе: минули ті жахливі часи, і свій брат-письменник не залишить мене у біді. Допоможе, захистить!

І дуже-дуже помилився. На засіданні президії Київської міської письменницької організації з 26 членів правління 23 проголосували за виключення Денисенка із СПУ. Тільки Дмитро Міщенко, Олекса Мусієнко і Василь Швець не поступилися своєю совістю...

Ну, а головний штаб, де засідав цвіт українського письменства? Гончара звідти вже усунули. Звісно, за згодою ЦК КПУ туди “вибрали” вірних ленінців, які своїми творами виховували гідних будівників комунізму і не допустять викривлення лінії партії...

Тоді якраз усі були на канікулах. Дрібниця! Зібрали тих, хто потрапив під руку. Бо по ренегату потрібно якомога швидше пройтись “кальоним жєлєзом”. І пройшлись, ніби шляховим котком проїхали. А на додаток без жодного сумніву ухвалили: за антирадянську діяльність Логина Тодосійовича Денисенка виключити із Спілки письменників України. Щоб іншим наука була!

І тепер, і кожного попереднього разу рефреном звучала фраза: “Ми тут усі комуністи і такому відщепенцю нема місця серед нас”.

Далі вже була ніби насмішка. Після офіційного закриття пленуму хтось поблажливо сказав: “Покайся, визнай свої помилки, назови ідеологічних диверсантів, тоді можемо повернутися до цього питання. Але... мова піде не про відновлення, а про новий вступ”... На що Логин Тодосійович цілком слушно відповів: “Я ж не просив про виключення, то чого ж маю просити про новий вступ”...

Пізно увечері у тісній кухоньці за порожнім столом засмучені і згорьовані сиділи Логин і Соломія. Перед ними лежали тільки трудові книжки. Як ознака того, що колеги їх просто виштовхнули із свого середовища. Бо навіть трудові книжки поважні інститути вручили їм одночасно в день обшуку – перед тим, як пішли додому. Так би мовити, добивали синхронно.

У Логина десь на межі свідомості манюсінькою скалочкою ще жевріла надія: прийдуть добрі люди, у всьому розберуться і їх відновлять на роботі...

Та реальність свідчила зовсім про інше: злочинна система заднього ходу не дає. А в пам’яті ще свіжою була доля Івана Дзюби, якого за кілька місяців перед тим безцеремонно виключили із Спілки. І це стало своєрідною санкцією на суд та ув’язнення...

Соломія плакала, а чоловік нічим не міг її втішити. Обоє розуміли, що цей важкий хрест їм доведеться нести довго, якщо не до кінця життя... Єдине, що можна і треба зробити негайно, так це захистити Левка, щоб не травмувалася його дитяча душа. От і вирішили написати матері: мовляв, передбачаються тривалі відрядження і краще буде, якщо Левко залишиться на зиму у Кошарах і там ходитиме у школу.

- А що станеться з нашим синочком, - забилася плачем Соломія і схопилася за серце, - коли він все-таки дізнається... Ой! пече, сильно пече.

Логин узяв дружину на руки і уклав на дивані. А їй ставало все гірше і гірше. Кинувся до шкатулки з ліками. Цього разу не допоміг і нітрогліцерин. Викликав “швидку допомогу”. А ті вже по рації викликали реанімаційну бригаду...

У лікарні сказали: обширний інфаркт. Лікування буде тривалим і складним...

Почалися довгі дні і ночі чергування біля хворої. Вмить розійшовся, ніби розтанув, невеличкий запас грошей. Думав позичити у когось, але чув одну і ту ж відповідь: самі сидимо без грошей. Та й припиняли розмову, бо дуже поспішали. Навіть письменники, що жили в одному будинку з ним, перестали вітатися...

Вихід тільки один – продавати книги. Старовинні, унікальні, антикварні здавав у книгарню за безцінь. Лиш би зібрати гроші на ліки – дефіцитні і найдорожчі.

Але нічого не допомогло...

На похорон також ніхто не прийшов. Тоді ж дав собі слово – заробити і поставити пристойний пам’ятник. І вже після цього залишить це місто, тих людей, які зламали йому життя...

Легко сказати – заробити. А де? Скрізь зустрічали холодно і непривітно - в інститутах, школах, видавництвах, редакціях журналів, газет, архівах. Хотів влаштуватися в жеківську кочегарку, але треба було мати посвідчення оператора газових котлів. Такого не мав...

За тиждень пошуків зовсім знесилився. В хаті ж – пустка. Сидів за столом і механічно перебирав газети, яких зібралося чимало. Раптом помітив оголошення: “В інформаційну групу “Сільгосптехніки” запрошується фахівець з філологічною освітою. Звертатися за адресою...”

Оскільки грошей не було, то встав удосвіта і через півміста пішов пішки.

Таким чином кандидат (майже доктор) філологічних наук, автор сотень наукових статей, відомий далеко за межами республіки вчений почав причепурювати звіти і довідки, облагороджувати виступи і доповіді начальства, писати оголошення в газети про наявність запасних частин та агрегатів тощо.

І за це дякував Богові. Бо ні кадровик, ні колеги з інформаційної групи не задавали зайвих питань і не цікавилися його проблемами. Від гірких дум утікав у роботу. А коли видавався вільний день, то їхав на цвинтар...

Знадобилося два роки, щоб зібрати потрібну суму. Як годиться, освятив пам’ятник і став лаштуватися в дорогу. Куди-небудь, лиш би виїхати...

Якось смерком повертався додому і, зайнятий своїми думками, не помітив чоловіка, що сидів під деревом за столиком, де пенсіонери “забивали козла”. А чоловік пішов йому навперейми.

Підняв голову і став здивований: Семен Царан! Земляк. Разом і школу кінчали, і в університеті вчилися. Тільки один пішов у науку, а другий вчителював у своєму рідному селі...

Щиро обнялися.

- От що, друже-брате, - почав Семен, - маю мало часу – довго чекав тебе. Проведи мене до таксі, а то спізнюся на поїзд.

- Хоч чаю попили б...

- Ні, - заперечив рішуче, - чай буде потім. А зараз слухай. Сьогодні на семінарі я випадково дізнався про твої справи. Так от, - залишай все і повертайся додому. Мене умовили, і я прийняв райвно. А ти займеш моє місце – директора школи і будеш викладати мову й літературу. Завтра ж підпишу наказ. Не барись, бо до початку навчального року залишилося менше місяця...

- В жодному разі! – категорично заявив Логин. – Я ж безпартійний і через це у тебе можуть бути великі неприємності.

- Я тебе прошу: не переймайся цим. Це вже мої турботи. Вибач... Таксі!

Щоб уберегти товариша від зайвої мороки, Логин погодився за умови - у наказі буде: виконання обов’язків директора тимчасово покласти на...

Батьківська хата вже кілька років стояла із замкненими дверима і зачиненими віконницями. Єдине, що зробив, так це – на весь день одчинив двері і вікна, щоб провітрити кімнати. На більше не було часу, бо відразу ж поринув у шкільні турботи. Не вистачало книг, наочних посібників і приладдя, не довезли нових парт, несподівано з’ясувалося, що в одному кутку протікає дах і терміново потрібно знайти кілька листів шиферу. І при тому ще й запила “дика” бригада, яка міняла труби опалення.

Педколектив прийняв добре, як свого. І вже гуртом взялися готувати все, щоб без затримки почався новий навчальний рік. Несподівано для нього виявилася ще одна проблема: є дві вакансії – історика і біолога. Кілька разів телефонував Царану, а той поки що нічого не обіцяв. Лише порадив на деякий час “перезавантажити” вчителів...

Та й самому треба було добре підготуватися: скласти плани, прочитати методичні розробки, переглянути всі журнали. Оскільки вдень неможливо викроїти жодної хвилинки, то засидівся допізна...

Заглибився у папери і не одразу почув легенький стукіт у двері.

- Будь ласка, заходьте...

Увійшла висока статна дівчина у елегантному бежевому костюмі. Опустила валізу.

- Добрий вечір. Ви директор?

- Здрастуйте. Ні, я лише виконую обов’язки...

- Все одно я до вас. У мене було скерування у міську школу. Та Семен Андрійович дуже просив поїхати сюди... Хоч на рік...

Але Логин чомусь ніяк не міг второпати, про що йде мова. Пізніше він сам собі зізнається: ніби аж запаморочилося, наче під гіпнозом. Великі сині очі збентежили, схвилювали, обпекли... Тремтливе тепло розлилося по всьому тілу... Ніби спізнав стан невагомості. Боже, скільки усього може вмістити одна мить! Десь далеко залишилися гіркі й болючі дні горя й приниження, ганьби і зради, злиднів і безвиході. Немов прозрів і зрозумів, що є й інше життя – краще, добріше, порядніше. Є інші люди – лагідні, справедливі, мудрі. І забув про свої душевні рани, розхитані нерви, підірване здоров’я...

Спасибі тобі, Всевишній. Щоб там не сталося, впевнився твердо, але назад вже вороття не буде...

А молоденька вчителька розгублено мовчала. Їй на мить здалося, що оцей поважний, високочолий чоловік з густими бровами, добрими сірими очима, з приємним спокійним голосом зовсім випадково опинився у селі, в оцій маленькій кімнатці. Просто зайшов сюди якийсь великий вчений, академік, автор цікавих книжок і розумних підручників. Їй ніколи в житті не доводилося зустрічатися з такою видатною людиною. І тому вже перші слова, мовлені якимось особливим голосом, проникали не тільки в свідомість, а й у саму душу і будили незнані досі почуття...

- Що це я, - наче зі сну спохопився господар кабінету, - сідайте. І давайте знайомитися. Мене звуть Логин Тодосійович...

- А я – Аліса... Гордіївна.

І знову обоє замовкли, уважно дивлячись один на одного...

- Вибачте за мою негостинність, - ніяково розвів руками, - мені навіть нема чого вам запропонувати... Та річ не в тім... Я хотів запитати – де ви зупинилися?

- Поки що ніде, буду шукати квартиру.

- Навіщо шукати! – не сказав, а випалив Логин. – У мене великий батьківський дім. Займайте будь-яку кімнату...

- Якось незручно...

- А що тут незручного. Вам потрібне житло, а у мене багато зайвої площі, - закінчив упевнено, ніби вже справу владнали остаточно...

З цього вечора і його і її життя пішло зовсім в іншому вимірі. Здавалося, що вони давно знайомі. От тільки обставини склалися так, що йшли паралельними шляхами, кожен своєю доріжкою. І, нарешті, - перехрестя, на якому стрілися...

Тепер їх бачили тільки удвох. Разом ішли до школи й поверталися додому, обробляли дослідні ділянки, поралися в городі, збирали шипшину чи ходили по гриби. У вихідні, надягнувши спортивні костюми, на велосипедах їздили в райцентр...

Ні вони самі, ні люди не помічали майже двадцятилітньої різниці у віці. Прибиральниця баба Франя, похитуючи головою, раз у раз повторювала: “Живуть, як голубки”. Ця фраза стала крилатою, і у селі всі приймали її як приємну милу вістку...

Успішно засвоївши шкільну програму, Аліса думала, що вона добре знає літературу. А тут з’ясувалося, що знає дуже мало. Не знає справжніх геніїв. Навіть уявлення не має про складні процеси, які відбувалися в літературному житті взагалі, і в останні роки – зокрема. І гадки не мала, що в наш час цькували таланти, ганьбили і знищували в психушках і таборах цвіт нації...

Зимовими вечорами вони подовгу сиділи перед відчиненими дверцятами грубки. Логин розповідав про письменників, їхні долі та їхні твори. Багато поезій знав напам’ять. “Марусю Чурай” прочитав, навіть не відкриваючи книжки...

Аліса ж уважно і вдячно слухала. Перед нею в усій красі розкривався дивовижний і чарівний світ слова...

Шевченко завжди їй уявлявся сумним, зажуреним. Логин багато розповідав їй про велич і різнобічність – важко осягнути – таланту Кобзаря. Про те, що він міг бути і задумливим, і веселим, і жартівливим. А коли прочитав їй “Великомученице кумо!”, то щиро й довго сміялася...

Рік пролетів, як на крилах. Восени мав приїхати Левко і продовжити тут навчання у старших класах. Отож і вирішили заздалегідь підготувати для нього кімнату, - ту, що якраз навпроти вхідних дверей. Направо був робочий кабінет Логина, зліва у ванькірчику жила Аліса...

Кімнату наново побілили, пофарбували підлогу, двері й вікна. У книжкову шафу почали підбирати підручники і необхідну художню літературу. Туди ж на поличку Аліса поставила свій японський магнітофон, який батько подарував їй на честь закінчення університету...

Логин порався у садочку, на березі ставка. Колись тут була широка і міцна кладка. З неї було зручно і рибу вудити, і у воду плигати спекотними днями.

Очевидно, коли піднялася крига, то зірвала настил. Або ж побували тут шукачі пригод. Залишилося лише три пари дубових стовпчиків, які не вдалося зірвати чи зламати.

Логин заходився відновляти зруйноване. Прикріпив бруски-лаги, настелив дошки-сороковки, які збереглися ще з тих часів, коли батько міняв у кімнатах підлогу. Збоку прямо у воду опустив акуратні східці з поручнями. Потім усе старанно зашліфував наждачним папером, - щоб жодна скалочка не потрапила у босу ногу. А там, може, й онуки підуть, - замріявся...

Канікули вже добігали кінця. Логин сидів за своїм робочим столом і переглядав методичні поради, що надійшли з району. Аліса в Левковій кімнаті приміряла на подушки нові пошивки.

І тут: стук-стук, а потім крик: “Ти зрадник!”

Аліса вистрибнула і побачила хлопчика у благенькій сорочечці, обшарпаних штанцях, у сандаликах на босу ногу. Розкуйовджене волосся, як у їжака, стирчало в різні боки. Очі ж палали злістю.

- Я ненавиджу тебе...

Розгублений Логин піднявся з-за столу: “Синку...”

- Не підходь!

А побачивши Алісу, гнівно кинув:

- Якусь хвойду привів до хати... Про маму забув... Ноги моєї більше тут не буде, - і, бахнувши дверима, вилетів надвір.

Логин безсило присів на краєчок столу. Аліса розплакалася:

- Це я у всьому винна... Мені краще піти звідси.

У комірчині знайшла валізу і похапцем взялася напихати в неї свої речі.

Почула, ніби щось важко гупнуло.

Виглянула із ванькірчика і жахнулася: важко дихаючи і хапаючи ротом повітря, Логин лежав посеред кімнати. Кинулася до нього, а він лише дивився жалібно і якось винувато. А відтак його ніби сном зморило.

Хотіла підняти, хоча б посадити, але сил забракло. Телефон не працював. Вибігла у двір. Перед ворітьми сусіда, що жив навпроти, стояв трактор з причепом. Певно, була обідня перерва. Зібралося кілька чоловік і вирішили не гаяти часу і везти Логина у лікарню трактором. Поклали у причеп на солому.

І правильно зробили - лікарняна машина стояла поламана.

Аж наприкінці тижня Логин опритомнів. Але ні руками, ні ногами ворушити не міг. Поступово поверталася мова, слова вимовляв поволеньки, - ніби вчився говорити заново.

Вирок же лікарів був жахливим: обширний інсульт з повним паралічем кінцівок. Лікування буде непростим і тривалим. При цьому певних гарантій ніхто дати не може...

Першою фразою хворого, яку розібрала Аліса, була: “Краще б я не прокинувся”.

- Припини негайно! - рубанула долонею повітря. - І більше щоб я такого не чула. Хворобу треба подужати. Будемо лікуватися. Вдома!

- Залиш мене тут, - благально мовив Логин. - Це ж такий тобі... тягар.

- Перестань... ти ж не дитина. Є ефективні ліки. Не таких тепер на ноги ставлять...

Та, на жаль, біда не ходить одиначкою. Через кілька тижнів - другий напад, повторний. Відібрало й мову. Тепер Логин лише очима поводив сумно: сюди-туди. І ледь помітно міг похитати головою...

Вчителі-чоловіки десь дістали старовинну ванну з високими бортами. Аліса щовечора нагрівала два казани води, заварювала цілющі трави. І тоді для Логина влаштовували баню...

Із старих велосипедів і дитячих колясок учитель праці змайстрував чотириколісний візочок-крісло з рухливою спинкою, м'якими бильцями і підніжками. Візочок правив і за диван, і за крісло, і за транспортний засіб.

Після уроків старшокласники возили свого вчителя вулицями села на прогулянку. Якось їхали повз греблю, - Логин зразу оживився: “О-о-о!” Тепер щоразу заїздили сюди і він з цікавістю спостерігав, як хлопці вудили рибу. А коли одному попався великий короп, то захоплено майже вигукнув: “У-у-у!”

Увечері Аліса вже годувала його шматочками підсмаженої риби.

І скільки не відмовлялася, як не просила, але щодня котрась з жінок по дорозі на роботу забіжить, або з дитиною передасть вузлик. Отож у хаті завжди були свіжі яйця, сметана, сир, масло і овочі щойно з грядки. Про гроші ніхто й слухати не хотів.

Усією громадою ніби клятву дали перед Богом: не залишати цих людей у біді. А про пані Алісу (тепер її називали тільки так) говорили з повагою, побожністю, як про святу. Бо всі були в захваті від її самовідданості...

Колеги, як могли, намагалися підстрахувати її, чимось допомогти. Але Аліса ні на мить не дозволяла собі розслабитись, порушити вироблений ритм життя. Вранці нагодує Логина, зробить усе по дому. Ще до початку занять — вона вже в школі. На велику перерву прибіжить, щоб дещо подати, підправити. Після уроків — знову домашні турботи. І так щодня, щотижня, багато місяців без вихідних, без відпусток. І ніхто від неї ніколи не чув скарг чи розмов про втому.

І вчителі, і учні, як і всі сільчани, також були зачаровані її звитяжним, героїчним життям. Не було випадку, щоб хтось пропустив уроки Аліси Гордіївни, - аби нічим її не засмутити. Учням старших класів вона запропонувала самим собі ставити оцінки в журналі. І не було такого, щоб хтось переоцінив свої знання.

Учням четвертого класу вчителька дала додому завдання написати твір на тему: ким я хочу бути. Одна дівчинка написала найкоротший твір: “Закінчу інститут і хочу бути такою, як наша директорка — Аліса Гордіївна”. Вперше в історії школи серед випускників найбільше було тих, хто хотів стати педагогом...

Якось, вкладаючи на бильця лікті, Аліса помітила, що у Логина ворушаться пальці на лівій руці. І відтепер ще з більшою енергією пішла битва за життя. Розтирання, вправи, масажі вранці і увечері, вдень і серед ночі. Поступово стала ворушитися уся кисть. Через тремтіння з ложки все виливалося, а от кулькова ручка з пальців уже не випадала...

Аліса ніколи не вставала пізніше п'ятої ранку. Приготувавши сніданок, годувала Логіна. Підвозила його на робоче місце, впритул до стола. Клала перед ним газету, зошит, або журнал — на що він показував пальцем чи очима. Вкладала йому в руку ручку. Праву руку також умощувала на стіл, але поворушити нею він не міг. Як і ногами.

Вона його цілувала. Він усміхався їй одними очима, бажаючи доброго дня...

Протягом п'яти років усталений ритм був порушений лише один раз.

Після останнього уроку зайшла в свій кабінет. І стала, як налякана. Перед нею був... Наркис!

Скільки минуло з тих пір... Від цього елегантного, напахченого, випещеного інтелектуала сходили з розуму всі студентки її курсу. Очевидно, ще й тому, що мав знатних і заможних “предків”.

Тільки вона не звертала на нього жодної уваги. І на — маєш! Усміхаючись, пішов назустріч. Такий же, як і раніше, - наче з обкладинки модного журналу.

Рукою зупинила його намір наблизитися. А він одразу: “Приїхав за тобою”.

- Я вже захистився, - почав скоромовкою, відчуваючи, що тут довго йому не дадуть говорити. - А ти ж була кращою студенткою. Вже могла б працювати над докторською... Ти ж себе заживо закопуєш... Хто він тобі? Ви ж навіть не зареєстровані... Здай його у притулок чи будинок інвалідів... Ми з тобою могли б...

Більше нічого не встиг, бо пролунало:

- Замовкни! – сказала твердо і вказала на двері.

Після нього довго провітрювала кабінет...

Епізод минув, як прикрий сон. Справ вистачало: попереду випускні екзамени, а за ними — підготовка до нового навчального року.

Але весна була для неї похмурою і сумною. Виснажений організм Логина не витримав чергового удару.

На похорон приїхали делегації від усіх шкіл району...

Після сорока днів Семен Андрійович запропонував Алісі до нового навчального року прийняти одну з шкіл райцентру. Обіцяв і квартиру. Відмовилась категорично. Не взяла і путівки в санаторій...

І знову продовжилася робота з ранку до вечора, без вихідних і відпусток. Іншого способу життя для себе вже не уявляла...

В напруженій роботі минуло ще два роки...

Аж під вечір, коли прийшла додому, згадала про дзвінок Царана: запрошував з делегацією вчителів поїхати за кордон. На цілих два тижні! Відповіла: “Подумаю”.

Відчинила шафу, подивилась на сукні, яких давно не вдягала. Провела тильною стороною долоні, - промайнули різнокольорові хвильки. Ні! І закрила дверцята, поставивши крапку на привабливій пропозиції...

Їй здалося, що хтось постукав у двері знадвору. Відчинила. У нікельованих замках чемодана блиснули промені призахідного сонця. Перед нею стояв високий, статний військовий льотчик. Майор.

Якби не зосереджений погляд з-під густих брів, ніколи не впізнала б у ньому того розпатланого, знервованого, розлюченого хлопця.

Левко заговорив першим.

- Був у відрядженні за кордоном...

Кинула погляд на бойові ордени і зрозуміла, що то було за відрядження.

... - коли повернувся, в штабі полку мені вручили лист, який підписали усі педагоги нашої... вашої школи. З нього про все і дізнався...

Вона мовчала. А він зняв картуз з кокардою і крутив його у руках в різні боки...

- Не знаю, - продовжив несміливо, - чи маю я право просити вибачення за біль і горе, які завдав батькові і... вам...

І знову замовк. Обоє стояли розгублені, спантеличені. А йому — хоч під землю провались. Точно, зараз вижене, подумав...

Нарешті озвалася Аліса:

- Усі ми ходимо під Богом. І тільки він має право судити чи милувати...

І вже готова була зачинити двері перед непрошеним гостем. Але якась стороння сила вгамувала її гнів: заспокойся, людина ж з дороги. Тому продовжила вже не так твердо:

- Ідіть, будь ласка, у батькову кімнату. Там усе так, як було при ньому. А я приготую вечерю...

До столу Левко вийшов у кросовках, легеньких брюках. Біла теніска облягала мускулисті руки, плечі, груди. Тепер він уже був схожий на спортивного тренера...

На стіл поклав велику коробку цукерок і п'ятизірковий “Грінвіч”. Налили. Але обидві чарочки так і залишилися недопитими. З відкритої коробки не було взято жодної цукерки. Розмова не клеїлася. Він почував себе, як побитий собака. Вона ж взагалі не могла уявити, про що можна вести мову з цим прибульцем...

- Сьогодні, - нарешті порушила мовчання, - у клубі молодіжний вечір. Підіть, можливо, зустрінете когось з друзів дитинства...

- Мені зовсім цього не хочеться. З вашого дозволу — піду відпочину... Дякую за вечерю... На добраніч.

- На добраніч.

Сів за стіл. І аж з самого дна споминів вималювалася картина: сидить у батька на колінах, а перед ним - багато книжок, журналів, газет, списаних і чистих аркушів паперу... Гострий біль пронизав серце. Хоч бери та й тікай з цієї хати. Обхопивши голову руками, довго карав себе...

Погляд зачепився за журнал, який так і залишився розкритим. Насилу зосередився. В статті йшла мова про те, що відбулася спільна нарада російських і українських письменників. Обговорювали дуже важливе на той час питання. Кривулястою лінією батько підкреслив слова з виступу редактора журналу “Всесвіт”: “Ми на Україні ведемо і будемо надалі вести боротьбу проти українського буржуазного націоналізму”... А збоку поставлені великі покарлючені знаки — питання і оклику...

Відсунув у бік і подумав: як боляче було читати це хворому...

У шухляді лежав щоденник — загальний зошит у коленкоровій обкладинці, списаний більш, ніж наполовину. Видно, починав, коли був ще здоровим. Перший запис про те, як вони з матір'ю проводжали сина до бабусі у Кошари...

А далі — суцільне море великого горя, принижень, зрад, образ, поневірянь, безвиході, відчаю, злиднів...

Ніяк не міг зрозумітити: відомі письменники — автори книг про героїчні вчинки і красу життя, інженери людських душ, як вони себе гордовито називали, так безжально, мов дикуни, знищували свого колегу, побратима, відомого літературознавця...

Це ж яку треба було мати силу волі, щоб не зламатися, не спитися, не загинути!

Немов на сповіді, батько пише про те, ким для нього стала Аліса. Ці сторінки Левко не міг читати: соромно і боляче було за свій вчинок...

- Що я наробив, що ж я наробив! – стукало у скроні...

Під кінець літери, які виводив батько, вже були схожі на ієрогліфи. А то - просто якісь гачки, завитки, криві лінії. Серед усього цього громаддя розібрав кілька слів, адресованих йому. Видно, з великими муками виводив кожну літеру: Синку... не тримай зла на Алісу... вона боролася за мене... кращі свої роки... Дуже боюся... щоб її ніхто... не образив...

А далі - знову гачки, закарлюки, криві лінії. Остання вже сповзла за межі аркуша...

Вимкнув світло. Ліг долілиць на диван. І гірко заплакав. Зубами вхопив ріжечок подушки, щоб не вити як поранений вепр...

І провалився — чи то в марево, чи то в якесь забуття. Отямився від задухи — чогось давучкого: у груди ніби вовни напхали. Аж задихатися почав. Подивився на годинника: пів на першу. Що робити і куди дітися? Босоніж подався надвір. Навшпиньки пройшов сіни, старався, щоб ніде двері не клацнули...

Через садок пішов до ставка. Ось і яблуня — стара, крислата. Хлопчиком усю облазив, і сідала, і кубельця робив собі серед гілля. А останній раз, як приїздили сюди, батько гамак прив'язав. Так зручно в ньому було спати!

Нахилився, щоб пройти попід віття, випростався і... завмер.

На кладці стояла жінка і з коси витискала воду. На дзеркальній поверхні чітко була окреслена струнка, граціозна постать. Прямо від її ніг удалину побігла срібляста місячна доріжка...

Аж тепер признався собі: відколи переступив поріг батьківської хати, Аліса – ця незвичайна жінка постійно стояла перед його очима. Ніби на екрані зорової пам’яті. Вона. І тільки вона!

Як же йому вмить захотілося легенько провести долонями по контуру цієї небаченої краси. Пучечками вже навіть відчув тепло її гладенького тіла. А талія! Здається, пальцями обох рук обхопив би її. Ніби якась неземна сила струсонула його — аж дух перехопило.

Вперед іти — лячно, а задкувати — ноги як приросли до землі. Так і стояв, причаївшись, щоб не сполохнути це чудове видіння. З боку на кущику помітив розвішені детальки її мініатюрних одяганочок. А через гілку вербички було перекинуто махрове простирадло. Схопив його, як рятівне коло на морі під час бурі. Розвернув вітрилом і обережно пішов уперед. Серце так калатало, ніби збиралося вискочити і побігти поперед нього...

Затамувавши подих, накинув полотнище, обкутав як лялечку, і пригорнув до себе. Коли почав говорити, то тремтів не тільки голос, - а й губи.

- Тепер я вас ніколи і нікому не віддам... І нікуди від себе не відпущу...

Не вирватись. Лише стрепенулась - так туго була запеленена...

Тільки підняла на нього очі — великі, світлі, як ясне небо. А він дивився в них з острахом і чекав присуду... Бачив, як у тих небесних очах поволеньки, немов хмарки, одна за одною пропливали тіні страху, здивування. Бачив, як сині-пресині очі аж через вінця наповнювалися слізьми. Він цілував і цілував їх, - ніби хотів вицілувати все горе і всі муки, які випали на долю цієї божественно чарівної жінки...

Перші сонячні промені неначе випурхнули з води. Торкнулися і кладки, на якій, загорнувшись у простирадло і злившись воєдино, спали чоловік і жінка. Він не те що ворухнутися, дихати боявся, щоб не сполохнути миті, якої в його житті ще не було. Лише побожно споглядав ангельської краси обличчя. Без жодної зморшки, без жодної складочки. Лише під очима були ледь помітні синенькі смужечки... І не вірилося, що жінка, на яку боявся глянути, яка не зникала з його уяви, так близько...

І ось ця жінка спокійно, але впевнено промовила:

- Сьогодні підемо на могилу до батька і попросимо у нього прощення... дозволу... благословення...

Такого весілля село ніколи не бачило.

Під урочистий предзвін з широко розкритих дверей церкви вийшли молоді. Вона була у світло-блакитному, небесного, як її очі, кольору платті. І такій же фаті. З лівого боку, нижче плеча, якраз навпроти серця була приколота невеличка рожева троянда.

На ньому був парадний мундир, при всіх нагородах. Правою рукою за лікоть він підтримував молоду, а в зігнутій лівій, кокардою уперед, ніс картуз, - точнісінько як на офіційних прийомах.

У дівчат аж подих перехопило від вишуканого, елегантного вигляду їхньої директорші. А у хлопців блищали очі лише від одного погляду на золотий кортик майора...

Молоді, перехрестившись, віддали шану храму, що благословив їх у далеку житейську путь, а потім на всі боки вклонилися людям, які зустрічали їх, - бо у церкві, усім місця не вистачало...

У шкільній їдальні тимчасом для усіх дітей села розкладали солодкі напої, цукерки, печиво, тістечка, фрукти...

У спортивній залі по всьому периметру виставили столи з наїдками, шампанським, коньяком. Кожна ж господиня за велику честь для себе вважала — приготувати і принести якусь свою найголовнішу страву чи випічку...

Ще вранці молоді домовилися, що першу подружню ніч вони проведуть на кладці...

А поки що від церкви до самої школи з обох боків вздовж дороги стояли люди. Певно, не одну годину дівчатка й молодички провели у квітниках, вибираючи пелюстки троянд — білих, рожевих, червоних. І зараз, обсипаючи вздовж шляху цю невимовно гарну пару, утворили справжню різнокольорову віхолу...

У селі була така традиція — ставити хати вікнами до сонця. Тобто, в тому напрямку, де небесне світило найвище піднімається над виднокраєм. Саме туди зараз йшли і заквітчені молоді. До сонця...

Тільки перший промінчик блиснув над поверхнею ставка, як з-під куща осоки виплила качечка і - до кладки. За нею в кільватерній колоні, рівненько, як по шнурочку плили каченята. За кілька кроків від кладки матуся зупинилася і майже нечутно промовила: ках-ках. Повернула і поплила до протилежного краю бухточки. А дітки — за нею.

Лише останнє, найменше каченя зупинилося, повернуло голівку і одним оком подивилося на кладку. Наче переконавшись, що там усе добре, кинулося наздоганяти свою сімейку.

Абхахатались!

Быль

Как всегда, приказ был неожиданным и непредсказуемым: стрельбы прекратить.

Зенитчики, заняв боевые позиции на Костеровском полигоне, с недоумением посматривали на поднятые вверх стволы орудий и чистое небо. И здесь все готово, да и погодные условия отличные для полетов самолетов, которые обслуживают стрельбы...

Через два часа вдогонку первому поступил приказ разъясняющий: в окрестных колхозах начался сенокос. На луга, в том числе и в секторе стрельбы, вышли люди заготавливать сено.

Затем поступил приказ предписывающий: для ускорения сенокоса по согласованию с местными партийными органами сформировать команды и направить их в колхозы. Командированным на три дня выдать сухой паек. В последующем питание обеспечат хозяйства...

Старший сержант Рогулькин и ефрейтор Кузькин попали в одну команду. Поскольку, мудро решили они, в колхозе их будут кормить, то в первом же сельском магазине обменяли свои пайки на две бутылки водки.

В колхоз «Красная Мокша» добрались к вечеру. Контора уже была закрыта. Сельсовета в селе не было, клуба – тоже. И молодежи не видно. На велосипеде ехал подросток.

- Эй, парень! – окликнули его. – А где ребята ваши собираются?

- Да ребят-то у нас – раз-два и обчелся. Наверное, танцевать пошли, - предположил он.

- А куда пошли?

- На торф.

- Где же это?

- Вона – лампочка горит.

Вдали, как в тумане, маленькой звездочкой тускло светилась лампочка.

- Далеко ли?

- Да за час дойдете. Только справа болото, а вы держитесь поближе к опушке. – И укатил восвояси.

Деваться некуда: на торф так на торф...

Столб с мерцающей наверху лампочкой был вкопан у самого входа в длинный деревянный барак, в котором жили сезонные рабочие торфоразработок. В основном – женщины.

Прислонившись спиной к столу, с папиросой в зубах на ящике сидел рыжий гармонист и яростно растягивал потрепанные меха. На желтом пятачке под лампочкой плясала молодежь, поднимая рыжеватую пыль. Какая-то голосистая девка подпевала себе:

Пекша – матушка-река!

До чего же широка,

до чего красива,

Ух!

- Так-так-так, - оценив ситуацию, - сказал Рогулькин, - выбор здесь большой. Значит, не пропадем...

Менее опытный Кузькин согласился с ним, но не мог сообразить – с какого же конца начинать.

- Смотри, - подтолкнул его Рогулькин, - вон за гармонистом стоят две молодайки. Ты уж уважь – я беру ту, что постарше. А ты подкатись к той, что помоложе. Она побойчее будет, - видишь, как пританцовывает. Только не зевай...

Поправив пилотку и придерживая полевую сумку, в которой чувствовалась приятная тяжесть бутылок, старший сержант направился к цели. Ефрейтор последовал вслед за ним...

Знакомство прошло быстро и без церемоний. Старшую звали Нила, младшую – Нюся. Потанцевали, пошутили. И тут мигнула лампочка.

- Это моторист, - объяснила Нюся, - дал сигнал, что через десять минут свет погаснет. Значит, пора расходиться в нумера...

- И много их, номеров у вас?

- Да, с полсотни будет.

Времени осталось мало и поэтому нужно форсировать события, - решил Рогулькин. И вопрос поставил ребром: «Стаканчик бы, у нас тут кое-что есть».

- В нумере и найдем, не стоять же здеся в потемках, - успокоила всех Нила. И пошла первой.

Длинный коридор напоминал собой пенал. На дверях темной краской крупно были начертаны цифры: слева нечетные, справа – четные.

Нила остановилась против цифры 28, за косяком взяла ключ, отомкнула дверь, вошла...

«Нумер» представлял собой небольшую клетушку. На сбитом из досок топчане лежал наполненный сеном матрас и две подушки без наволочек. У самого узенького окна, заклеенного газетой, стоял колченогий стул. На подоконнике – в три пальца шириной – горела то ли плошка, то ли огарочек свечи. Вешалку представляли забитые вряд несколько гвоздей, на которых висели рабочие комбинезоны. Под ними были свалены в кучу резиновые сапоги...

Поскольку было предупреждение, что стул худой, то все уселись на топчан.

- Теперь посуду давайте, - деловито сказал Рогулькин, откупоривая поллитровку.

- Где-то здеся должна быть, - Нила начала шарить в углу под матрасом. И извлекла оттуда баночку из-под горчицы.

- И все? – удивился Рогулькин.

- А более и не нужно, - спокойно ответила Нила, - по кругу пустим.

Віталій ОЛІЙНИК.

м. Миколаїв,

Україна.