Зірка Дмитра КРЕМЕНЯ над планетою

Минають роковини Дмитра Кременя (21.08.1953 - 25.05.2019) - відомого українського поета, перекладача, есеїста, журналіста, пісняра, лауреата Державної премії України імені Т. Шевченка, літературних премій імені І. Кошелівця, В. Свідзінського, В. Сосюри, Л. Вишеславського, Зореслава, В. Чумака, М. Аркаса, заслуженого діяча мистецтв України, очільника Миколаївської письменницької організації, «Людини року Миколаївщини», «Людини року Миколаєва».

До його 70-річчя Верховна Рада України, Миколаївська ОДА і Закарпатська ОДА оголосили 2023-й роком Поета. Крім театральних постановок у Миколаєві, Ужгороді та Києві, наукових конференцій, конкурсів читців,  поетичного конкурсу імені Дмитра Кременя, ініційованого родиною та земляками письменника, невдовзі вийде і книга спогадів. Віримо, що й обласна наукова універсальна бібліотека буде підтримана депутатами облради та носитиме його ім'я.
Народна артистка України, докторка культурології, письменниця Валентина Антонюк, яку поет називав «українським Феніксом з Миколаєва», відгукнулася про нашого незабутнього сучасника та її «миколаївський період» життя.

Миколаївська творча інтелігенція 80-х - початку 90-х років ХХ століття гуртувалася в різноманітних формах творчого процесу, яким були охоплені фахівці й аматори, співтворцями та вболівальниками якого були наші слухачі й глядачі. Було захоплююче цікаво відкривати для себе корабельний край і його людей! Роки навчання в Києві здавалися солодким сном, у якому батьки й учителі дбайливо плекали мене для подальшого самостійного життя, де насправді довелося щодня з чистої сторінки доводити всім і собі право на своє місце в артистичному світі. Така жорстока правда служіння мистецтву.

Найдружнішою ланкою миколаївських митців були письменники. Живих українських поетів тоді в місті було троє: Валерій Бойченко, Дмитро Кремінь, а також з ІІ-ої пол. 80-х рр. - Іван Царинний. Ми були молоді, майже однолітки, та величали одне одного на «Ви», як це прийнято в українській традиції. Стосунки були високими й прозорими, творилося легко й натхненно. Письменники й актори безперервно перетиналися під час концертних виступів у навчальних закладах, будинках культури, музеях, на виробництві, у так званих «художніх салонах», які діяли в усій області й були предметом гордості партійного керівництва.

Південний Миколаїв у радянські часи був закритим містом, і філармонійні колективи та солісти були невиїздними. Гастролі від «Укрконцерту» відбувалися виключно на теренах колишнього СРСР. Українською мовою в обласному центрі майже не розмовляли, тут не було жодної української школи, що мимовільно спричинило дисидентський дух у середовищі національно свідомих митців і відповідну увагу до нас із боку відповідних органів. Варто зазначити, що свого першого звання мені довелося чекати 12 років, а народною артисткою України стала через чверть століття після першого подання на це найвище державне звання. Коли не можеш не співати, професія стає способом життя, і не звання, а людське визнання надихає на творчість. Критерії фахової відповідності пильнувала художня рада філармонії. Публіка чекала на зустрічі з митцями, а миколаївська - й поготів.
Дмитро Кремінь кермував літературною студією «Джерела», що діяла щонеділі при миколаївській обласній молодіжній газеті «Ленінське плем'я». Запам'яталось, як він у своєму редакторському кабінеті виховував нову співробітницю, котра не знала, що таке «драбина»: «Я ж не питаю, серденько, що таке «луйтра», - Ви не зобов'язані знати, як називають сходи в Закарпатті, але знати драбину - мусите!..». Я знала, що таке драбина, й це надало мені сміливості подати до друку в «молодіжці» свої вірші. Тож, свої перші щаблі поетичних сходів я долала з осені 1983 р. до весни 1984 р. саме в літературній майстерні Д. Д. Кременя. Цікаво, що наш наставник ніколи різко не критикував опуси початківців, а лишень після їх прослухування читав свої нові вірші в притаманній для нього дещо сором'язливій манері. Приходив Дмитро Дмитрович і на мої моновистави «Маруся Чурай», «Роксолана», «Шевченкіана», «Євангеліє від Марії» та сольні концерти, які відбувалися в камінній залі Художнього музею імені В. В. Верещагіна, підтримував своїми публікаціями в обласній та республіканській пресі. Після мого переїзду до Києва часом телефонував, а з появою Фейсбука ми здружилися сім'ями. Завжди відчувала його мистецьку й людську підтримку, сподіваюся, що це було взаємно. Пишаюся, що особисто знала поета Дмитра Кременя - живого класика української літератури - впродовж всього свого свідомого життя й формувалась як мисткиня під його впливом. Безмежно поважаю всю його родину та сина Тараса - відомого політичного й громадського діяча, який розуміє, ким став його незабутній батько для Миколаєва, України, цілого світу, та гідно й високо несе пам'ять про нього.

Зірка Дмитра Кременя високо ярить над планетою Миколаїв і осяває шлях в українську національну культуру новим поколінням митців.

Зараз в Україні - війна, і кожен вибух у Миколаєві озивається болем.

Валентина Антонюк.

  Дмитро КРЕМІНЬ

ДРЕВНІЙ ДУХ ЗЕМЛІ

*  *  *
Небесне і земне. Земне й небесне.
Іще наш український Бог воскресне
Тоді, як ми воскреснемо зі сну,
Із летаргії вічного розп'яття,
Як до хреста зійдуться сестри й браття
І прокленуть облуду навісну.

А поки це життя гірке й чудесне,
Земне в небеснім, у земнім - небесне,
То ми йдемо до цілі, до мети.
А як уже дійдемо до безодні,

Побачимо тоді сліди Господні,
А нам до них судилося дійти.
Побачу слід Його кривавих кроків...
І це вже скільки українських років!
А я усе Вітчизну не знайду.
І лиш один усе чекаю звістку
Про Україну, скупану в любистку...

І плачу в Гетсиманському саду!

*  *  *
І мова Тараса,
                і мова Франка...
Я також старався:
- Ні дня без рядка!
Щасливо писалось
І довго жилось.
І дещо зосталось.
І трішки збулось.
Мене не купили
Ні слава, ні гріш...
І все ж не кумири,
І все-таки вірш!
...Прийшов я у старість
І бачив не раз:
По смерті зостались
Франко і Тарас.
Естрадні софіти,
І соло, і хор.
А ми - неофіти,
Й гряде Командор.
І строфи залізні,
І крик до зірок.
А сльози ці пізні,
І пізній рядок.
Неслави і слави
Пізнав ти, поет,
І пізній -
З уяви
Автопортрет...

*  *  *
На п'єдестали скинутих богів
Не ставте знову ідолів, допоки
На просторі лугів і берегів -
Нові траншеї та нові окопи.
 
Ув ідолів - лише фантомний блиск,
А сяйво непогасної лампади -
Не вкрадений могильний обеліск.
...Четвертий рік війни і канонади...

*  *  *
камінь пущений з пращі
іще в неоліті
ми не гірші й не кращі
за інших у світі
гарні пишуться вірші
імперським рапсодом

ми не кращі й не гірші
між Заходом-Сходом
не клени Україну
за вербу і калину
за дороги транзитні
та за муки всесвітні

златоусти й витії
чайки плач край дороги
але всілись на шиї
гендлярі й демагоги
- і летить над пропащі
роки
                в цьому столітті
камінь
                пущений з пращі
іще в неоліті

*  *  *
Древній дух землі прийшов до мене
Рівно опівночі, як тотем.
Поле освітилося зелене
Аспидним прамісячним огнем.

Все тут - колісниці та комбайни,
Танки і гармати перейшли.
Але досі дух землі і тайни,
І чумацькі мажі, і воли.

Я спинився під Чумацьким Шляхом,
А зоря - у ківшику долонь.
І не все мине і стане прахом,
А душа моя вже стала птахом,
І летить. І в ній горить огонь.
А коли із півдня, із лиману
Полетять на північ журавлі -
Опівночі серед поля стану,
Вже і сам, як древній дух землі...

*  *  *
Впала музика з неба, і сім її нот
Долинає до мене із мороку літ.
Молодому поетові дивляться в рот,
А старому поетові дивляться вслід.
Молодий - на естраді: гуде стадіон,
І майбутнє щасливим експресом гуде.
А старому поетові свій пантеон,
А вже голос його не почуєш ніде.
Був і я молодим, а розтанув, як дим,
І січе мене люто із неба шрапнель.
Але все мені - музика й давній інтим,
Коли муза з райцентру прийшла у готель.
Ти прийшла - наче музика, повінню вод,
І старому поету - видіння снує.
Досі є в нас поети і є в нас народ,
Але кожен із свого колодязя п'є.
Полонезу стихія. І полум'я, й лід.
Але впав я, мов янгол, із горних небес.
Я пройду -
                ти прощально поглянеш услід,
І заплачеш, як плакав колись полонез.

*  *  *
Все - слова. Слова - й «свобода слова».
Вибір, демократія... Слова!
Слово Бога, українська мова,
Лиш у слові Бога ти жива.
Генії, апостоли, витії,
Та дорога між добром і злом...
І проліг од часу Візантії
Шлях у спориші поза селом.
Українське слово буде з нами
На Голготу йти, і йти, і йти,
І каміння, і хрести з орлами,
І на скромних пагорбах - хрести.
І свобода, і скорботні жнива,
І ранкове київське шосе...
Все від Кия, Щека і Хорива
Нам сестриця Либідь принесе.
І зорю, яка світила в серпні,
І любов, що ждала тут мене, -
І слова, давно на порох стерті,
Пронесе з народження до смерті
І за малість нас не прокляне!

ФЛОТСЬКИЙ БУЛЬВАР
Коли іду по Флотському бульвару,
А на ріці Інгулі - хресний хід,
Снігів пречистих, чорного піару
Не додавайте до утрат і бід.
А сонце сяє!
Подивлюсь угору -
Побачу там небесну Іордань.
І тінь Адміралтейського собору
Під золотом оцих соборних бань.
Іще не храм, іще мала каплиця,
Та йде із Мир Лікійських - Миколай.
Адміралтейська золота столиця,
Ти бий у дзвони, золотом палай!
А в Іордані - піють браття й сестри,
Вода студена, мертва і жива…
Та літургія дужче за оркестри
Звучить о чистій миті торжества.
На Мертвоводі, може, на Темводі
Ти заспівала в хорі не одна.
Святий Андрій ходив тут у народі,
Де нині балом править сатана.
Та ще надійде мить христовоскресна,
Коли засяють храми золоті,
І золота стріла Адміралтейства
Засяє на небесній широті.
Коли ми подамось на Ніагару? -
Я думаю, але на серці - лід.
А я іду по Флотському бульвару,
Коли вже на Інгулі - хресний хід.
І в громі слави ця вечірня жертва,
Де тільки тінь козацького коша.
І я ще вірю: ні, не буде мертва
Ув Іордані скупана душа…

ARS POETICA
Щодня це небо ранні зорі витче
І зорями означить небосхил...
«Життя коротке, а мистецтво - вічне», -
Така печать із предківських могил.

І мить життя - мов чорно-біла фотка,
Яку здали у спалений архів.
Така безмежна і така коротка,
Неначе битва біля Крут і Фів.

У вічності - і велич, і скорбота.
Там Україна, море і Дніпро.
А мить життя - це Золоті Ворота,
Що стали нам зупинкою метро...

Лиш потяг пролітає швидше й швидше,
Гримить над світом золото і мідь.
Миттєвість обернулася на вічне,
А вічність обернулася на мить.