Судьбы

Книга новелл Людмилы Чижовой «Зворотний відлік (від війни до війни)» - протест против жестокости, неправды и бездуховности, которые порождают войны.
В водовороте жизненных событий - судьбы одного небольшого семейства и большое любящее, израненное сердце Матери, у которой войны забрали всех родных.

Чи є на світі матері щасливі?
Напевне є. Та хто - не пригадаю...
Коли з роками все переживеш,
То серце з болю й жалю завмирає,
Бо кожна з нас,
Як та земля святая...
Автор

Марiя
(життя-буття)

Нанизувала вузлики пам'яті, як намистини. Краще б, звичайно, сказати, як коралі. Але коралі - це радість подарунку, свято з перевагою давньо-теракотового кольору. А намистини - лише спогади. Різні...
І вони в'язалися-низалися із блакитно-рожевого дитинства, червоних та зелених кольорів молодості, темніших, аж до помаранчево-коричневих, - жіночої долі. А що вже у зрілі роки, то житній колір вічної роботи, сірий, аж до сивини, - смутку.
Далі - темносиній, як зимовий сутінок самотності. І чорні - то її втрати по життю.
Скільки тих втрат було...
Згадати - перетужити, ще не один раз дано, бо кожна втрата рідних та близьких гострим ланцетом і понині крає по серцю, аж до чорного згустка крові, що запеклась на ранах.
Залишилася ще купонька білих намистин. Це вже перед тим, як зав'язати міцно-міцно сурову нитку.
От і зібрана низка... Строката, різноколірна. Всілякого доволі та не порівну всього.
Перебирала кожну намистину - спогад, як відчувала кожну мить свого буття. В душі то тепло з ніжністю, то усмішка зі сльозами, то світла радість, то тяжкий смуток. А поміж ними її терпеливі роки, довга дорога чекань, зустрічей, розлук і прощань.
Ще могили з пересохлими квітами та вічнозеленим барвінком на засніжених чорних квадратах пам'яті.
Це - найболючіше.
Якби можна було розв'язати всі вузли спогадів, перебрати та перенизати ці намистини...
Тільки не дозволять ті роки, що пролетіли незворотньо, спливли як за водою, а часто і за бідою, обсипалися сивиною часу і жури.
Лише можна зігріти в своїх нічних мареннях ці спогади і намистинки.
Та б'є безжально по сердцю остання Маріїна втрата. Її, здається, ні душі, ні серцю не витримати.
Це ще жива рана.
Отак ятритиме до останніх днів.
З цим жити...

Пiслямова

Ніч. Глибоке безсоння. За вікном ледь починає сіріти. Благословляється на новий день.
Перебрані намистини спогадів, нічого не загубилося. Перегорнута і ця сторінка, згорьованих подіями давно і зовсім недавно минулих років.
Діти тієї війни, як і Марія, виросли, народили і виростили своїх дітей, онуків та правнуків.
Та нині до них знову повернулася війна. Неоголошена, незрозуміла війна, та від цього не менш страшна.
Якою мірою виміряти горе сирітства сьогоднішніх дітей війни? Як дивитися в їхні перелякані очі? Хто залікує їм зранені душі?
Війна нічого не спише, і діти цієї війни нічого і нікому не забудуть.
Помолімося, щоб не гинули діти та онуки.
Дай, Господи, Світові Мир і Спокій!