суббота

17 августа

2019 г.

Сообщить новость

05-Feb-2015 ..... 15:18 .....

.....

ПОЛИТИКА (статья)

Позаблоковий статус держави та українські реалії

%d0%bd%d0%b0%d1%82%d0%be6

Для будь-якої країни питання національної безпеки є найважливішим, оскільки йдеться про гарантії існування держави. Питання пошуку найбільш ефективних і надійних засобів забезпечення національної безпеки України з перших днів оголошення незалежності і до сьогодення є предметом дискусії як серед політиків, урядовців, науковців, так і пересічних громадян нашої держави. В залежності від внутрішньої і зовнішньої політичної кон’юнктури декілька разів радикально змінювалася стратегія національної безпеки України.
Спробуємо провести аналіз поняття і змісту позаблоковості та нейтралітету, позитивні й негативні аспекти позаблокового статусу держави і його скасування у сучасних умовах та завдання державної влади щодо створення надійного безпекового стану України.
Спочатку з’ясуємо, у чому різниця між статусом позаблокової і нейтральної країни.
В Європі створені дві потужні організації колективної безпеки та оборони – Північноатлантичний альянс (НАТО) та Організація Договору про колективну безпеку (ОДКБ), існують нейтральні, або, по-іншому, – позаблокові, країни: Австрія, Ірландія, Швейцарія, Швеція, Фінляндія, а також ті, що визначаються зі своїм воєнно-політичним статусом: Молдова та Грузія. Україна, як відомо, з 1 липня 2010 р. відповідним законом визначила власний позаблоковий статус: «дотримання… політики позаблоковості, що означає неучасть України у військово-політичних союзах…».
Позаблоковість – це особливий міжнародно-правовий статус, що передбачає неучасть у військових союзах, але не зобов’язує дотримуватися норм гуманітарного права під час конфліктів третіх країн. Позаблоковий статус не накладає обмежень на відрядження військових контингентів до складу миротворчих сил міжнародних організацій; не забороняє укладати оборонні угоди і союзи з окремими державами; не розповсюджується на економічну сферу.
В європейській і північноамериканській політичній літературі та військових словниках термін «позаблоковий» майже не використовується і розглядається як один із синонімів для термінів «неприєднаний» і «нейтральний».
У зв’язку з цим варто зазначити, що сам термін «блок» є не юридичним, а політичним визначенням. Він означає групу країн, згуртовану навколо певних цілей та цінностей. На відміну від терміна «нейтралітет», поняття «позаблоковий статус» не має чіткого визначення у нормах міжнародного права.
Як правило, позаблоковий статус країни визначають самостійно, без будь-яких гарантій чи міжнародних підтверджень з боку інших держав, чим він переважно й відрізняється від нейтралітету. Позаблоковий статус завжди може бути переглянутий в односторонньому порядку, він не накладає формальних обмежень щодо розміщення на території країни військових баз інших країн або блоків, надання своєї території чи повітряного простору для транзиту іноземних військових сил тощо. Здебільшого позаблоковість розглядається як «слабка» форма нейтралітету, коли держава дотримується не всіх формальних умов, аби її можна було визнати нейтральною.
Сутність позаблокового статусу держави визначається як її невходження до міжнародних структур колективної безпеки та оборони. Позаблокова країна у міжнародних відносинах розраховує виключно на власні сили, розбудовує свою безпекову політику на основі принципу оборонної достатності та відповідно до норм міжнародного права.
Серед європейських країн до такого статусу найбільш наближені країни так званого «самопроголошеного нейтралітету» – Швеція й Ірландія. Такий нейтралітет більшою мірою традиційний, ніж формальний, і його особливістю теж є відсутність міжнародних гарантій безпеки та територіальної цілісності цих країн, на відміну від формально визнаних нейтральних країн Європи, таких як Швейцарія, Австрія і Фінляндія.
Згідно з класичним визначенням, нейтралітет – це юридичний і політичний статус держави, яка зобов’язується не брати участі у війні між іншими державами, відмовляється від військової допомоги конфліктуючим сторонам, а в мирний час відмовляється від участі у військових блоках.
Статут ООН визначає нейтралітет як один із інститутів міжнародного права, побудований на визнанні прав нейтральної держави на територіальну недоторканність і цілісність держави; власні збройні сили, чисельність яких не перевищує потреб самооборони; надання нею притулку біженцям та жертвам конфліктів; отримання економічної допомоги від інших держав, якщо це не порушує її нейтралітету.
Нейтральна країна на час війни між іншими державами: не надає власні збройні сили воюючим сторонам; не надає свою територію для використання воюючим сторонам (базування, транзит, переліт тощо); не дискримінує жодну зі сторін у постачанні зброї та товарів військового призначення.
Традиційно нейтралітет і позаблоковість виконують функцію адаптації держави до її зовнішнього оточення. Порівняно з нейтралітетом, позаблоковість дає державі ширше поле для маневру, обмежуючи її діяльність на міжнародній арені лише забороною на участь у військових блоках.
Принципова відмінність між постійно нейтральною і позаблоковою країною полягає в тому, що перша зазвичай набуває свого статусу за гарантіями інших країн або, щонайменше, підтверджує його відповідними міжнародно-правовими договорами, тоді як друга самостійно визначає свій позаблоковий статус і не має ніяких гарантій чи міжнародних підтверджень, що забезпечували б його повагу іншими країнами.
Варто зауважити: більшість європейських країн, котрі називають себе нейтральними (Швеція, Ірландія, Австрія), проводять політику, що докорінно відрізняється від класичних взірців нейтралітету. Їхня зовнішня політика орієнтована на тісну співпрацю з НАТО, що на практиці приводить до постійних дискусій про те, наскільки ж ці країни насправді нейтральні.
Таким чином, позаблоковий статус означає, насамперед, досягнення і підтримку такого рівня обороноздатності країни, який дозволяє їй самостійно забезпечити недоторканність своїх кордонів і територій.
Тема позаблоковості нашої держави вперше зазначена у «Декларації про державний суверенітет України», яка була прийнята Верховною Радою Української PCP 16 липня 1990 р. У розділі ІХ «Зовнішня і внутрішня безпека» зазначено: «Українська РСР урочисто проголошує про свій намір стати в майбутньому постійно нейтральною державою, яка не бере участі у військових блоках і дотримується трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не придбавати ядерної зброї».
Саме положення про позаблоковий і без’ядерний статус України істотно спростили стрімкий процес визнання незалежності України країнами Європи та світу в цілому.
У першій половині 1990-х років позаблоковий статус став ефективним інструментом протидії з боку Києва реінтеграційним процесам на території колишнього СРСР.
Будапештський меморандум, підписаний 5 грудня 1994 р. РФ, США та Великобританією, засвідчив без’ядерний статус України. Підписанти запевнили нашу державу в поважанні суверенітету і територіальної цілісності, незастосуванні погрози силою або економічного тиску й запропонували механізм консультацій із питань безпеки. Меморандум фактично розірвав зв’язок між без’ядерним і позаблоковим статусом, підтвердивши перший і не згадавши про другий.
1997 р. відбулися дві важливі події: підписання Великого договору з Росією та Мадридської хартії про особливе партнерство з НАТО.
Таким чином, Україна, залишаючись позаблоковою країною, розпочала розвиток відносин із Північноатлантичним альянсом. Отже, позаблоковість дозволяла, зберігаючи дистанцію з Москвою, активно діяти на західному напрямку.
У травні 2002 р. Рада національної безпеки і оборони України прийняла рішення про необхідність вступу до НАТО. Підкреслимо: закон містив надзвичайно важливе застереження до положення про євроатлантичну інтеграцію – при збереженні добросусідських відносин і стратегічного партнерства з РФ. Однак інцидент навколо коси Тузла у вересні – грудні 2003 р. став першим і, як виявилося, не останнім найбільш напруженим моментом в історії двосторонніх відносин. Отже, позаблоковість остаточно набула перехідного характеру, зберігаючись на період часу до вступу в альянс.
Після помаранчевої революції 2004 р. керівництво країни ухвалило рішення форсувати процес вступу до НАТО. У січні 2008 р. прозвучала заява трьох – президента, прем’єр-міністра і голови Верховної Ради – про приєднання до Плану дій щодо членства в НАТО. Проте акцент робився не на практичних кроках, а на гучних деклараціях, а перманентна політична криза остаточно перетворила проголошену мету в недосяжну в доступній для огляду перспективі. При цьому з відомих причин було фактично перервано діалог із Кремлем. Слід зазначити, що й тоді Україна не була членом жодного з наявних військово-політичних блоків.
Після президентських виборів 2010 р. Україна радикально змінила зовнішньополітичні пріоритети у сфері безпеки. Законодавчо закріплена позаблокова політика виявилася реальністю, з якою мали рахуватися західні і східні сусіди та в рамках якої Україна «будувала політику національної безпеки» і відносини із зовнішніми партнерами, в тому числі з НАТО.
Професор В. Вагапов так характеризує ситуацію, в який опинилася Україна в ці часи: «Категоричне несприйняття Росією політики НАТО з подальшого розширення на схід, неготовність України, відповідно до критеріїв НАТО, до приєднання до цієї організації та практично «зачинені двері» до ЄС і НАТО спонукали Україну навесні 2010 р. офіційно зняти з порядку денного питання вступу до НАТО. Держава вимушено призупинила процес офіційної євроатлантичної інтеграції та опинилася у стані позаблоковості».
Головними причинами зміни зовнішньополітичного курсу у сфері безпеки та запровадження позаблокового статусу України стали: низька результативність політики України на євроатлантичному напрямі; політичний та економічний тиск Росії; вплив проросійського лобі всередині країни; низькі дієздатність і конкурентоспроможність української управлінської еліти; низький рівень суспільної підтримки курсу на євроатлантичну інтеграцію через брак і недоліки інформаційної політики держави.
Відтак, позаблоковість мала сприяти досягненню принаймні кількох цілей: дистанціювання від Росії; дистанціювання від ЄС і НАТО; здобуття нейтрального статусу, тобто дистанціювання від усіх.
З огляду на вищевикладене доходимо висновку, що політика нейтралітету і позаблоковості була правильним і єдино можливим вибором України в 1991 р. Але вона вже не може розглядатися як доцільна й раціональна сьогодні, оскільки Україна, знаходячись між двома конкуруючими цивілізаційними системами, як позаблокова держава історично й об’єктивно приречена на втрату свого статусу – або добровільно, або примусово.
Актуальне питання сьогодення: «Чи вигідно Україні залишатися позаблоковою державою?» Аналіз реальних процесів у сучасному міжнародному середовищі та їх вплив на стан безпеки України зводиться до наступних висновків.
По-перше, однією з особливостей і перспективних тенденцій розвитку сучасного світу є його регіоналізація, тобто формування регіональних систем безпеки і соціально-економічного розвитку. Україна перебуває на межі євразійської та європейської регіональних систем. Реально ці системи функціонують у формах СНД та ОДКБ, з одного боку, та ЄС і НАТО – з іншого.
По-друге, реальністю сучасного світу є факт неподільності національної, регіональної і глобальної безпеки. Це означає, що жодна, навіть найпотужніша, держава одноосібно не може гарантувати свою власну національну безпеку.
По-третє, позаблоковий статус для України із позитивними наслідками стане можливим тільки за умов, коли в ньому будуть щиро зацікавлені передусім провідні країни континенту і світу та найближчі сусіди. Отже, дотримання Україною позаблокового статусу необхідно, щоб цього насправді бажали НАТО та ОДКБ і попередньо надали зі свого боку відповідні гарантії безпеки.
Сьогодні констатуємо: ми занадто велику ціну заплатили за те, щоб переконатися у вкрай важливому значенні завдання забезпечення обороноздатності країни. Негативні наслідки курсу держави на позаблоковість наступні:
– позаблоковий статус означає, насамперед, досягнення і підтримку такого рівня обороноздатності країни, який дозволяє їй самостійно забезпечити недоторканність своїх кордонів і територій, що пов’язано із додатковими бюджетними витратами та обмеженням соціально-економічних програм (приклад Швеції: оборонний бюджет майже утричі більший за оборонний бюджет України, витрати на одного військовослужбовця у Швеції на рік становлять 230 000 доларів, а в Україні – 6 800 доларів, зарплата контрактника у Швеції 1500-1700 доларів, а в Україні – близько 110 доларів);
– Україна як позаблокова країна вимушена самотужки вирішувати цілий спектр питань, пов’язаних не тільки з безпекою, а й проблемами торгівлі, міграції людей, охорони довкілля тощо;
– проголошення позаблокового статусу не є гарантією того, що «боротьба за Україну» з боку провідних світових акторів припиниться. Наша держава і надалі буде залишатися буферною зоною та ареною геополітичного протистояння, а надії на внутрішню консолідацію українського суспільства можуть залишитися нереалізованими;
– проголошення позаблокового статусу України суперечить провідним тенденціям сучасного світового політичного процесу, сутність яких полягає в глобалізації і регіоналізації міжнародного життя. Україна може залишитися поза межами магістрального шляху розвитку цивілізованих країн, адже у сучасній світовій політиці провідне місце займають не тільки національні держави, а й їх об’єднання (союзи).
Усі позитиви й ускладнення, котрі з’явилися для України внаслідок рішення про її позаблоковість, необхідно докладно проаналізувати. Йдеться про необхідність розпочати новий процес обговорення і розробки оборонної та безпекової політики, до якого мають долучитися представники різних центральних органів виконавчої влади та неурядових аналітичних центрів.
Як було зазначено вище, однією з головних причин зміни зовнішньополітичного курсу у сфері безпеки та запровадження позаблокового статусу України був низький рівень суспільної підтримки курсу на євроатлантичну інтеграцію через брак і недоліки інформаційної політики держави.
На думку військового експерта Центру Разумкова М. Сунгуровського, для України альтернативи забезпечення безпеки виглядають наступним чином:
– відновлення прискореної інтеграції в євроатлантичну систему колективної безпеки;
– забезпечення власними силами та за допомогою партнерів гарантій безпеки та поступова інтеграція в ЄС;
– злиття з Росією у складі відродженої Російської імперії.
На переконання автора, в умовах сьогодення оптимальною і найбільш реальною є саме друга альтернатива.
Перша альтернатива є більш привабливою і надійною з точки зору гарантій безпеки, але це стратегічне завдання нашої внутрішньої і зовнішньої політики, розв’язання якого потребує чимало часу і зусиль. Важливий крок на цьому шляху – відміна позаблокового статусу України – зроблено: ВР України 23 грудня 2014 р. ухвалила Закон «Про внесення змін до деяких законів України щодо відмови України від здійснення політики позаблоковості». Відтепер у статті 11 Закону зазначено:
– «Україна як європейська держава здійснює відкриту зовнішню політику і прагне рівноправного взаємовигідного співробітництва з усіма заінтересованими партнерами, виходячи насамперед з необхідності гарантування безпеки, суверенітету та захисту територіальної цілісності України»;
– «...поглиблення співпраці з Організацією Північноатлантичного договору з метою досягнення критеріїв, необхідних для набуття членства у цій організації».
Відміна позаблокового статусу – це важливий, відповідальний, мужній, цілком природний і логічний крок влади. Він продиктований сьогоднішніми реаліями.
Однак виникає питання: чи всі можливі наслідки ухвали Закону були прораховані? Чи була спрогнозована реакція у внутрішньому і зовнішньому середовищі України?
Наведемо деякі міркування і застереження фахівців.
Директор військових програм Центру Разумкова М. Сунгуровський: «Ухвалення закону про позаблоковість зовсім не означає миттєвого вступу України до НАТО: ми просто не хочемо бути нейтральними. На найближчу перспективу Україна залишається країною, яка наодинці вирішує свої питання безпеки. Але не можна рухатися економічно в один бік, у бік Європи, а у сфері безпеки – в інший... Якщо Україна і стане членом Альянсу, то не раніше, ніж через 5 років».
Політичний експерт В.Небоженко: «Відмова від позаблокового статусу свідчить, що Україна, врешті-решт, повернулася в бік Заходу і Росія відреагує негайно... це потужний удар по честолюбству В. Путіна, який відверто оголосив Україну «зоною національних інтересів» Росії. У даному випадку – це різке погіршення стосунків з Росією, дуже різке. Скоріше за все, Росія відповідно відреагує і, вочевидь, перш за все припинить постачання до України енергоносіїв».
Співдиректор програм зовнішньої політики та міжнародної безпеки Центру Разумкова О. Мельник: «Як тільки Верховна Рада прийняла рішення про відмову України від позаблокового статусу, відразу ж з’явилися перші сигнали від глави російського уряду Д. Мєдвєдєва про те, що ми стали «потенційним військовим противником». Фактично, це вкотре підтверджує: на поліпшення наших стосунків з Росією в осяжному майбутньому розраховувати не варто. ... Зараз абсолютно не той час, аби приділяти так багато уваги питанню майбутнього референдуму про вступ до НАТО. Це перспектива п’яти або десяти років. Проте не зрозуміло, навіщо було на всіх рівнях і всім політичним силам наголошувати саме на відмові України від позаблоковості. Це мало явно провокаційний характер. Якщо розібратися в суті цього закону, то він не передбачає жодних негайних наслідків для зміцнення безпеки України і не становить жодної загрози безпеці Російської Федерації. Всім цілком зрозуміло, що це поки що лише зміни на папері, і жодного швидкого вступу України до НАТО просто не може бути».
Отже, з питанням євроатлантичної інтеграції сьогодні не варто бути занадто категоричними. Доцільніше було б вести мову про можливості, перспективи та право України брати участь у системі колективної безпеки в рамках НАТО, оскільки сьогодні зарано говорити про вступ у НАТО: до цього не готові ні Україна, ні Альянс.
З іншого боку, громадська думка населення України щодо альтернатив забезпечення національної безпеки сьогодні неоднозначна, і ця неоднозначність має загрозливі ознаки.
Ставлення українських громадян до проблем національної безпеки досліджується протягом усіх років незалежності багатьма потужними й авторитетними соціологічними службами.
Наявне збільшення рівня підтримки інтеграції в НАТО, особливо протягом 2014 р.: з 40% у березні до 53% у жовтні.
Соціологічне опитування, проведене у вересні 2014 р., також показує зміну пріоритетів громадян щодо питань національної безпеки протягом 30 останніх місяців: на запитання «Який варіант забезпечення безпеки був би, на Вашу думку, найкращим для України?» отримано наступні відповіді: «Вступ до НАТО» – 44% (у березні 2012 р. – 12%), «Військовий союз з Росією та країнами СНД (ОДКБ)» – 15% (у березні 2012 р. – 26%), «Позаблоковий статус України» – 22% (у березні 2012 р. – 42%), «Важко сказати» – 19% (у березні 2012 р. – 19%). Але ми повинні звернути увагу на достатньо високий рівень підтримки позаблокового статусу України та на той факт, що кожен 5-й громадянин не в змозі визначитися з цього важливого і складного для пересічного громадянина питання.
Ще більше занепокоєння викликає аналіз регіонального розподілу думок щодо євроатлантичної інтеграції нашої країни. Відповіді на запитання «Який варіант забезпечення безпеки був би, на Вашу думку, найкращим для України?» наведені у відсотках у таблиці.

Варіант забезпечення безпеки України Захід Центр Південь Схід Донбас
1 Вступ до НАТО 78,3 52,7 24,8 32,4 5,7
2 Військовий союз з Росією та країнами СНД (ОДКБ) 1,4 3,2 14,8 23,9 45,5
3 Позаблоковий статус України 6,9 17,9 36,7 23,7 39,8
4 Важко сказати 13,4 26,1 21,9 19,4 8,7

Якщо вибір населення Заходу і Центру на користь НАТО є очікуваним і зрозумілим, то відмінності у міркуваннях мешканців Півдня і Сходу щодо варіантів забезпечення безпеки України, які раніше певною мірою співпадали, потребують пояснень. На думку автора, населення Півдня (Одеська, Миколаївська та Херсонська області) знаходиться на більшій відстані від зони АТО, відчуття небезпеки не є таким гострим, як у населення Дніпропетровської, Запорізької та Харківської областей. Тому Південь більшою мірою схиляється до збереження позаблокового статусу, а Схід – до євроатлантичної інтеграції України.
Думку населення Донбасу можна умовно сформульовати наступним чином: «Краще – союз з Росією, принаймні – позаблоковий статус, але тільки не НАТО!»
Важлива деталь: на Донбасі найменший відсоток громадян, які не визначилися з вибором.
Експерти та аналітики доводять, що низький рівень підтримки членства України у НАТО зумовлений такими головними факторами: стійким уявленням про ворога; наявністю російського фактора, який присутній в інформаційному полі; відсутністю достатньої інформації про діяльність НАТО.
Усе це призвело до формування у громадян певних міфів, стереотипів та упереджень. Міфи, як і будь-які інші ідеологічні конструкції, час від часу потребують підживлення, тому виникають історії про мілітаристський характер Альянсу, невідповідність вступу в НАТО Конституції України, безперспективність цієї організації тощо.
Певний інтерес являє опитування 1200 мешканців міста Миколаєва здійснене Центром «Наваль-Експерт»у жовтні 2014 р. На запитання «Як Ви вважаєте, до якого союзу повинна вступати Україна – Європейського чи Митного?» отримано наступні відповіді: «Європейський союз» – 44,1%, «Митний союз» – 19,3%, «Нікуди не вступати» – 28,4%, «Важко відповісти» – 8,2%.
А на запитання «Як Ви вважаєте, Україна повинна чи не повинна бути в НАТО?» отримано відповіді: «Повинна бути в НАТО» – 37,3%, «Не повинна бути в НАТО» – 47,4%, «Важко відповісти» – 15,3%.
Тобто, майже кожен другий середньостатистичний миколаївець каже: «Ми повинні вступати в ЄС, але не хочемо в НАТО!»
Чи свідомі мої земляки, що всі країни Східної Європи та колишнього СРСР, які сьогодні є членами ЄС, спочатку стали членами НАТО?
Більше того, таке рішення («Вона не повинна бути в НАТО» – 47,4%) виглядає дивним, оскільки понад 50% миколаївців «те, що відбувається на Сході України», вважають війною Росії з Україною: на запитання «Як Ви вважаєте: те, що відбувається на Сході України, – це громадянська (внутрішня українська) війна чи війна Росії з Україною?» отримано наступні відповіді: «Громадянська війна» – 19,6%, «Війна Росії з Україною» – 51,7%, «І те й інше разом» – 21,0%, «Важко відповісти» – 7,7%.
Отже, миколаївці, як свідчать результати, не пов’язують припинення війни з Росією (або гарантію неможливості війни з Росією у майбутньому) зі вступом до НАТО.
Підсумовуючи наведе вище, зробимо наступні висновки:
1. В українському суспільстві немає громадського консенсусу стосовно складного, цивілізаційного вибору одного з двох принципів побудови системи підтримання воєнної безпеки України, а саме: збереження позаблокового статусу держави чи приєднання до євроатлантичної колективної системи безпеки у формі вступу до НАТО.
2. Уряд держави, який відповідає за пояснення громадянам національної політики в галузі оборони і безпеки, має здійснювати інформування та консультацію з громадськістю. Влада повинна визнавати демократичне право громадян отримувати інформацію про діяльність міжнародних структур, які підтримують національну безпеку, зокрема НАТО та ОДКБ, а також усвідомлювати важливість забезпечення розуміння і підтримки урядової політики безпеки з боку громадськості.
3. Вибір зовнішньополітичного статусу України має відповідати корінним інтересам усіх громадян. Нова зовнішня політика має об’єднувати, а не роз’єднувати суспільство. Тому вкрай важливим і необхідним є суспільна дискусія про довгострокові цілі, орієнтацію, цінності й інтереси України. На всіх рівнях політики слід визнати і практично застосувати компетентність громадян, їх сприяння й практичний досвід.
4. Засоби масової інформації повинні стати форумом для обговорення питань щодо перспектив розвитку нашого суспільства, ґрунтовно і творчо інформувати громадян про важкі теми, розширюючи тим самим громадське розуміння питань безпеки. Вони мають сприяти демократичній дискусії, насправді вести пошук кращих відповідей на питання майбутнього і дійти консенсусу.
5. Щодо визначення на законодавчому рівні системи колективної безпеки, до якої варто приєднатися Україні, – владі необхідно бути толерантною відносно громадської думки різних верств громадян з усіх регіонів України. На жаль, цього, як і 12 років тому, коли вперше було оголошено про рішення РНБО щодо євроатлантичної інтеграції України, не відбулося.
6. Сьогодні немає нагальної потреби форсувати процес приєднання до Альянсу: подавати заявку на вступ до НАТО, проводити референдум із цього питання та ін. Доцільно сконцентрувати зусилля держави на досягненні критеріїв членства і послідовного формування позитивної громадської думки, перш за все – на Півдні і Сході України.

Володимир Шатун, кандидат політичних наук, доцент Інституту державного управління Чорноморського державного університету імені Петра Могили, підполковник у відставці.