Уничтоженный голос Украины: как советская власть сломала традицию кобзарства

Історія українського кобзарства — це не лише про музику. Це про пам’ять, ідентичність і право народу розповідати власну історію своїм голосом. Разом з міжнародним културним порталом Експеримент розповідаємо, упродовж століть кобзарі й лірники були живими носіями історичної пам’яті: вони співали про гетьманів, козаків, війни, поразки й надії, передавали з уст в уста думи та пісні, які не завжди можна було знайти в книжках.

На початку ХХ століття ця традиція ще жила. Кобзарі ходили селами, виступали на ярмарках, співали біля церков і на майданах. Але радянська влада, яка утверджувалася в Україні після поразки визвольних змагань, дуже швидко побачила в цій культурі загрозу. Бо кобзарство не вписувалося в нову ідеологію — воно нагадувало про іншу Україну, не радянську.

Однією з найтрагічніших сторінок цієї боротьби стала подія, яку сьогодні називають «харківською трагедією» — масове знищення кобзарів і лірників на початку 1930-х років. Цей злочин мав на меті не просто ліквідувати людей, а зламати саму традицію.

Кобзар як носій пам’яті, а не просто музикант

Щоб зрозуміти, чому радянська влада так боялася кобзарів, важливо усвідомити їхню роль у традиційному українському суспільстві. Кобзар — це не естрадний виконавець і не просто музикант. Це людина, яка через пісню транслює колективний досвід.

Більшість кобзарів були незрячими. Вони навчалися ремесла роками, передаючи знання від учителя до учня. Репертуар складався з дум, історичних пісень, духовних псалмів. Через ці твори люди дізнавалися про минуле — козацьку добу, боротьбу з поневолювачами, трагедії та перемоги.

Для радянської системи така форма пам’яті була небезпечною. Вона не контролювалася державою, не проходила цензуру і часто суперечила офіційній версії історії. Кобзарі нагадували: Україна має власну історію, власних героїв і власний біль.

«Всеукраїнський з’їзд» як пастка

У 1930 році по всій Україні офіційно оголосили про проведення Всеукраїнського кобзарського з’їзду в Харкові, який на той час був столицею УРСР. Ідея виглядала привабливою: з’їзд, творчі змагання, визнання майстрів народного мистецтва.

Кобзарів закликали приїхати з усіх регіонів. Вони мали з’явитися з бандурами, у святковому вбранні. Для багатьох це була унікальна можливість зустріти колег, обмінятися досвідом, показати свою майстерність.

30 грудня 1930 року з’їзд відкрився спільним виконанням Шевченкового «Реве та стогне Дніпр широкий». У залі зібралися сотні людей, майстри найвищого рівня. Цей момент виглядав як тріумф української культури — але саме він став початком трагедії.

Розстріл замість сцени

Після кількох годин перебування в залі делегатів не відпустили. Їх тримали до вечора, а потім під посиленим наглядом вивели надвір. Людей щільно посадили у вантажівки, накрили брезентом — без пояснень, без можливості опору.

Невдовзі всі 337 делегатів опинилися у товарних вагонах для перевезення худоби. Потяг рушив у бік станції Козача Лопань поблизу Харкова. Там, у лісосмузі, вже були заздалегідь викопані траншеї.

Незрячих кобзарів і лірників, разом із їхніми малолітніми поводирями, вишикували в одну шеренгу. Загін особливого відділу НКВС відкрив вогонь. Після розстрілу тіла засипали вапном і землею, а музичні інструменти спалили поруч — як символ остаточного знищення традиції.

Оголошення культури «ворожою»

Фізичне знищення кобзарів стало лише частиною кампанії. У грудні 1933 року на пленумі Всеукраїнського комітету профспілки працівників мистецтв українські народні інструменти офіційно назвали «класово-ворожими».

Кобза, бандура, ліра більше не вважалися допустимими для радянської культури. Натомість музичні фабрики зобов’язали масово виробляти гармошки, баяни й балалайки — інструменти, пов’язані з російською культурною традицією.

Таким чином відбувалася не просто уніфікація, а цілеспрямоване витіснення українського звучання з публічного простору. Народна музика мала бути «перероблена» або зникнути.

Ідеологічна атака з боку інтелігенції

Попри усталене уявлення, нищення кобзарської традиції не було справою лише силових структур. До цього процесу активно долучалися й окремі представники тодішньої радянської інтелігенції. Так, Микола Хвильовий публічно виступав із закликами покінчити з тим, що він називав «закобзарюванням України», вважаючи кобзарську спадщину проявом відсталості, від якої нібито слід «очистити» народну свідомість.

Подібні мотиви звучать і в поемі Миколи Бажана «Сліпі», де образ кобзарів подано в різко зневажливому ключі: їхні пісні тавруються як небажані, а самі виконавці — як тягар для «нової» культури. Юрій Смолич писав про кобзу як про загрозу, пов’язану з «націоналістичними елементами», козацькою романтикою та Січчю Запорізькою. Такі тексти не просто відображали особисті погляди авторів, а ставали частиною ширшої кампанії з дискредитації традиції, яка готувала ґрунт для її остаточного знищення. 

Кобзарів зображували носіями «застарілого», «середньовічного» минулого, яке нібито заважає будівництву нового соціалістичного суспільства. Насправді ж ішлося про страх перед самостійною культурною пам’яттю.

Це була типова радянська практика: спочатку знищити фізично, потім — дискредитувати ідеологічно.

Наслідки: тиша замість голосу

«Харківська трагедія» завдала кобзарству непоправного удару. Після 1930-х років кобзарі більше не ходили селами, не співали дум на майданах, не передавали знання безпосередньо від майстра до учня.

Те, що збереглося, — заслуга етнографів і дослідників, які встигли записати тексти й мелодії зі слів ще живих кобзарів. Але ця традиція вже не жила в природному середовищі — вона перейшла на сцену, в академічне виконання.

Живий голос народу був змінений на відредагований, дозволений і контрольований.

Пам’ять, яка повертається

Сьогодні тема знищення кобзарів знову стає предметом досліджень, дискусій і мистецьких рефлексій. Фільм «Поводир» нагадав широкій аудиторії про ці події, повернувши їм людський вимір.

У сучасній Україні кобзарство поступово відроджується — вже в інших формах, але з тим самим прагненням говорити правду через музику. Це не просто реконструкція минулого, а спроба повернути перервану нитку традиції.

Знищення кобзарів було не випадковим злочином і не «перегином системи». Це була свідома політика — стерти носіїв історичної пам’яті, щоб легше було переписати саму історію. Разом із людьми знищувалися пісні, інтонації, способи мислення.

Пам’ять про «харківську трагедію» — це не лише про минуле. Це застереження про те, як легко культура стає мішенню і як важливо її захищати. Бо коли зникає голос — зникає й можливість розповісти свою історію.

Больше новостей читайте на наших интернет-ресурсах:
Телеграмм-канал - Facebook - Instagram.