Лариса ДИКСА: «Неподалік лунали вибухи, не було жодної людини, та я поспішно йшла далі, - у легенькому платтячку і туфлях на високих підборах, - не помічаючи довкола нічого, крім дороги у лікарню…»

Війна змінила наші долі. Умила сльозами, болем та розлуками… Війна навчила ще більше цінувати людське життя та працю тих, чий внесок для його збереження  є надважливим.

Спеціалісти багатьох мирних професій стали для прифронтової Миколаївщини незамінними. І зокрема, медичні працівники, завдяки яким працюють лікарняні заклади, населення області отримує якісні медичні послуги.

Від початку війни Лариса Дикса - досвідчений лікар, завідуюча пульмонологічним відділенням Миколаївської обласної клінічної лікарні не залишала своє робоче місце. У її трудовій книжці єдиний запис, як 32 роки тому прийшла працювати лікарем-інтерном.

Нині, згадуючи 2022 рік, коли з весни і до пізньої осені російські окупанти найбільш жорстоко обстрілювали Миколаїв, Лариса Станіславівна каже, що навіть думки не допускала, аби виїхати з рідного міста. Перші дні війни, коли йшли вкрай важкі бої за Миколаїв, психологічно були найважчими.

Тоді кожна п’ятихвилинка у її відділенні розпочиналась з Гімну України (вмикали по телевізору). Поки він звучав в ординаторській, ніхто не зважав на сирени, - бо для  їх маленького колективу ті кілька хвилин були  як молитва до Бога.

 «І якби у той момент ворогам вдалось вдертись на територію лікарні, - вони б застали нас з рукою на серці. Такою сильною була наша віра та непохитність, -  ми представляємо медиицину України. Згадуючи це, - не стримую сльози», - зізнається вона.

Про життя та роботу лікаря, щоденні виклики і уміння зберігати стійкість в умовах війни, - в інтерв’ю з Л.С.ДИКСОЮ.

 

КОЖЕН РОЗУМІВ, ЩО ТИ - НЕЗАМІННИЙ, І ЦЕ ЗГУРТОВУВАЛО

 

Праця кожного медика в умовах війни - це великі фізичні та емоційні навантаження, колосальна самовіддача, виснаження і втома. Професіонали, віддані медицині миколаївці, - яких ми звикли бачити спокійними, урівноваженими, усміхненими.

- У нас, у пульмонологічному відділенні, навіть у мирний час завжди багато роботи. Це і пневмонії, плеврити, ХОЗЛ, - адже тут лікують складні випадки захворювань легень у пацієнтів з усієї області, з Миколаєва та Херсонської області. Однак війна додала в рази більше навантажень, - ділиться особливостями лікувального процесу в обласній пульмонології Лариса Дикса.

- Усі важкі випадки були тут, у нас, як і в інших відділеннях, зокрема, й реанімаційному.

З перших днів війни хлинув великий потік військовослужбовців. Кінець лютого - початок березня 2022 року - погода сира і холодна: затяжна зима, холодна весна.

Хлопці, які стояли на обороні Миколаєва, не спали, стояли у багнюці, під відкритим небом. В усіх, кого до нас доставляли - тяжкі двобічні пневмонії, критично висока температура, по-суті, людина згасає на очах. Ми були настільки завантажені, що ніколи було роздумувати.

Пригадую, не раніше 19-ї вечора поверталися додому. Не було жодної паніки, розгубленості. На наших коротких «п’ятихвилинках», на які щоранку збираю медичний персонал свого відділення для передачі зміни, звіту про стан пацієнтів, складні стани тощо, - я часто повторювала, що настав момент, коли немає різниці чия посада вища за службовим рангом: кожна  посада незамінна, і ми одне одному - незамінні, а насамперед, ми незамінні для наших захисників. Це об’єднувало і надихало усіх: і санітарочок, і медсестер, і лікарів.

Уявіть ситуацію: закінчилася зміна, я маю відпустити молодший персонал, але ніхто не знав, чи зможуть вчасно прибути на чергування їх колеги по зміні на наступну добу.

Транспорту ж не було, люди добирались, як могли. Іноді з іншого краю міста йшли на роботу пішки дві години, а це не менше десять кілометрів, і стільки ж з роботи.

Наша Марія Андріївна Пожидаєва - санітарка - на той час мешкала у Мішково-Погорілове. А ще дві медпрацівниці - із Гур’ївки. І коли почалося форсування Південного Бугу, обоє ніяк не могли дістатись у лікарню. Їх села безперестанно обстрілювали, і жінки протягом двох тижнів не виходили із підвалів. Їх ніким було замінити. І Пожидаєва М.А. понад два місяці працювала у пульмонологічному відділенні беззмінно: вона розуміла, - її замінити ніким.

Я просто з нею поговорила, що коли  вона зараз поїде, та усе ж потрапить у своє село, то назад у лікарню повернутись не зможе. Транспорт не ходив, і тепер вона є незамінимою для усіх пацієнтів. Вона сама вирішила  залишатись, поки не з’явиться інша можливість.

У той надскладний час ми затримувались на роботі по 10-12 годин. Вранці збирались в ординаторській, і коли о 9.00 по телевізору йшли «Єдині новини», - підводились, слухаючи Гімн України. І навіть хворі виходили у коридор, -  стоячи виявляли повагу до символу держави. Важкохворі пацієнти, які не могли ходити, -  тримали руку на серці.

Відділення було переповнене. Та коли лунав Гімн, хворі розуміли: ми є, і залишємось Україною! Миколаївська обласна клінічна лікарня - медична установа України, і такою буде, - якщо колектив лікарні на робочому місці, якщо у її стінах лунає наш Гімн.

Водночас, ми, медики, добре знали, що у будь-який момент можуть бути прильоти. І все ж, почуття страху не було. Звідкись бралась ця віра, стійкість,  і вони були непохитними.

Ці півтори хвилини, коли в ординарорській звучав Гімн України, для нашого маленького колективу, - як молитва до Бога. І навіть якби у цей момент ворогам вдалось вдертись на територію лікарні, - люди б залишались на місці, з правицею на серці…

НЕ ІСНУЄ ЦІНИ, ЗА ЯКУ МОЖНА ЗРАДИТИ СВОЮ СВОБОДУ

З перших слів інтерв’ю приємно вразила інтелігентність, освіченість, вишукана естетика,  внутрішня культура моєї героїні. Теплий, і водночас, впевнений голос, чіткі, конкретні  відповіді говорили самі за себе: поруч красива людина з сильним характером, естет з блискучою ерудицією. Та перш за все, це жінка, тож  наступне запитання виникло мимохідь:

- Війна і жінка-лікар. Що у вашій поведінці змінила війна? Одяг? Зачіску? Манеру поводження, - запитую у Лариси Станіславівни.

- Ні, із цього війна не змінила нічого, - відповідає впевнено, з щирими нотками  в інтонації.

- Змінила інше: ще більше з’явилось дисциплінованості. Хоча я завжди вважала себе досить дисциплінованою людиною.  

І так слово по слову, зав’язався наш  діалог.

- У перші місяці війни чимало медиків покинули Миколаїв, виїхали за межі країни, чи у західні області, щоб почуватись безпечніше.

- І це їх право, - спокійно відреагувала співбесідниця. - Для мене це питання навіть не стояло. Я лише один раз задала його своєму чоловіку: що будемо робити?

 «Як що, - він відповів, - працюємо, як і до цього працювали».

- І все ж, дехто з медиків виїхав у ті найважчі для Миколаївщини дні за кордон, нині непогано влаштувався, принаймні, не поспішає повертатись.

- Я нікого не засуджую. Все залежить від людини, її життєвих принципів, та я не уявляю себе без України. Було страшно, як і усім. Весною 2022 року наш заклад зазнавав ракетних влучань: в усіх відділеннях обласної лікарні не залишалось жодного вцілілого вікна, а коли і палати, і коридори засипані склом, то це напруга. Та все оперативно відновлювалось.

Я є і буду залишитись українським медиком, бо не існує такої ціни, за яку можна купити свою громадянську свободу. Я також не уявляю, що могла б працювати не в Миколаївській обласній лікарні, хоч у різний час були пропозиції перейти до інших лікувальних закладів. Знаю, що лише у рідній країні можна почуватись абсолютно вільною, впевненою у собі. І тому зараз кожен, виходячи зі своїх можливостей, має постояти за Україну, її незалежність.

Лікарі такі ж вразливі люди, як і представники інших професій. Але ж кому потрібні будуть наші пацієнти, якщо ми спершу будемо думати про себе. Даруйте, таку професію обрали…

ПЕРЕБОРОТИ СТРАХ ЗМОГЛИ ТІ, ХТО НЕ ПОСТУПИВСЯ ПРИНЦИПАМ

Жителі Миколаївщини відзиваються про Ларису Диксу насамперед як про чуйного і уважного лікаря, якому можна завжди довіритись, - і не тільки тому, що за плечима досвід - понад тридцять років роботи, - вона фахівець  з ретельним та принциповим підходом до визначення діагнозу, методів лікування складних станів. Водночас, продовжує постійно навчатись, опановує нові методики, бере участь у медичних форумах пульмонологів.

Її яскрава жіноча харизма додає певної щирості у стосунках з пацієнтами.

Красива зачіска, взуття на високих підборах підкреслюють шляхетність і тонкий шарм впевненої у собі жінки. Такий образ, зазвичай, виділяє із загалу, фокусує на собі погляд.

- У чому довелось відмовити собі, зважаючи на реалії військового часу? - запитую у неї.

- Ні в чому! Абсолютно ні в чому від першого дня війни і понині. Наша індивідуальність - це наша сила. І тому я не зраджую своїх пріоритетів ні в чому.

Я взагалі люблю носити сукні витончених фасонів, туфлі на підборах. Це у мене від мами - жінка має любити все красиве, уміти цінувати красу.

Ще у перші місяці війни сприймала зміну стилю одягу, як прийняття безвиході, відчаю.

І принципово вирішила нічого в собі не міняти, - цим підкреслювати віру, що ми вистоїмо.  Миколаїв - наш, я не маю права щось в собі міняти, - знаходила собі опору такою думкою. Тож як і у мирний час, всі чотири роки війни продовжую одягати сукні та взуття на підборах.

З цього приводу пригадується навіть казусна ситуація. Весною 2022 року у нас лікувалось багато військових, які іноді давали нам слушні поради як себе повести у певній ситуації.

Пам'ятаю, один із них сказав мені, Ларисо Станіславівно, коли ви йдете по вулиці, лунає сирена і десь чутні вибухи, ви не соромтесь, відразу падайте  на землю, а ще краще, якщо поруч стіна чи бордюр. Не озирайтесь, а відразу лягайте на тротуар, бо якщо будуть летіти снаряди - вас може зачепити.

Я кажу йому, я все це розумію, але цікаво, як ви собі це уявляєте: я йду у красивій сукні, туфлях на «шпильках», і раптом беру, і кудись падаю?.. Ні, такого ніколи не буде!

Щоб зробити те, що ви мені радите, у жінки повинен бути зручний одяг, та навіть попри небезпеку не готова демонструвати ворогам свою слабкість.

Досить часто, коли вранці я поспішала у лікарню, десь вдалині, або не так далеко від мене раз-по-раз лунали вибухи, але все завжди обходилося благополучно: Бог милував, як кажуть.

Іноді згадую літо 2022 року, коли довкола не було жодної людини, та я поспішно йшла далі, - у легенькому платтячку і туфлях на високих підборах, - не помічаючи нічого, крім дороги у лікарню. Благополучно йшла на роботу, і благополучно поверталася. Напевно хтось, щось, для чогось мене оберігав. Ось це мій маршрут, який я не міняла. Вірила, що  ніхто і ніколи не змусить мене його змінити. Адже я знала, що мене чекають мої пацієнти, і для того, щоб вони були спокійні, вони повинні бачити мене такою, яку звикли бачити завжди.

Коли іноді я про це розмірковую, розумію, що ніколи нас не зламати. Я - лікар, я навіть своїм зовнішнім виглядом буду мотивувати важко хворих боротись за себе.

Якось весною, десь наприкінці травня, біля фонтану, де пам'ятник Юрієві Макарову, на лавочці сидів чоловік літнього віку - такий інтелігентний, і так розгублено дивиться на мене. У цей момент мені хтось зателефонував, я зупинилася, дістаючи телефон. Він каже: «Доброго ранку! Дякую вам!». Запитую з усмішкою, а за що?  «За те, що нікуди не поїхали, і я часто бачу вас, і здалеку впізнаю як тукотять по тротуару ваші туфельки», - пояснив він.

А людей у Миколаєві протягом 2022 року було дуже мало. Вулиці стали абсолютно порожні. І він не зміг стримати свою радість, що не один, що ще є в місті люди. Понад 200 тисяч жителів тоді покинули свої оселі. А ті, що залишалися - держслужбовці, медики, представники критичної інфраструктури тощо. А ще, переважно люди у віці, які відмовлялися категорично від'їжджати, і зовсім самотньо сиділи у своїх квартирах.

Ще пригадую, як завжди у цей час зустрічала біля пам'ятника Макарова двірника. Ми вітались. І мені також  було радісно, що я не одна, на вулиці є людина, яка працює.

Згодом почала зустрічати на вулицях жінок, одну, іншу, ми також почали вітатися - абсолютно незнайомі чужі люди. І таке тепло від цього з'являлося на душі, що я не одна.

Вони бажали мені гарного дня. Це були жінки, які доглядали за клумбами, адже весна, і вони висаджували квіти. Проходячи поруч, намагалася з ними заговорити, - вони у відповідь випромінювали приємні почуття. Я їм казала, які ви молодці, бо навіть в найбільш стресовой обстановці треба займатися улюбленою справою. Треба намагатися продовжувати жити так, як жили, - звичайним життям. Намагатися себе не змінювати, робити свою справу.

Ми розуміли прекрасно, чим, і як, для нас усіх, може все обернутися. Адже якби здали Миколаїв, - ми - патріотично налаштована інтелігенція,  - до якої відношу і себе, - ніяким чином не змогли б залишитися в російській окупации. Довелося б покинути місто, своє житло - одягнути зручний для пересування дорожній одяг, взуття. Потай в душі я боялася одного: невже ми не вистоїмо, і прийде час "для спортивного костюма".  Зміна стилю, що підходив би для військової обстановки, -  у мене б асоціюється із чимось незворотнім.

 

У МОЇЙ ДОЛІ ВСЕ -  ЯК НА ДОЛОНІ…

Лариса Дикса народилась на Миколаївщині у родині сільської інтелігенції, де завжди цінувались родині цінності, освіченість, культура. Батько багато років пропрацював директором школи, був переконаним, що дати дитині добрі знання - це дати їй гідну долю. У них удома завжди було багато книг, і донька гарно читала вже з п’ятирічного віку.

Зростала чуйною дитиною, з добрим серцем. Тож коли отримавши атестат зрілості повідомила батькам, що хоче стати лікарем, і буде вступата на навчання до Тернопільського медичного університету, - ніхто не здивувався її вибору: для цієї професії у неї були природні нахили та набуті, - наполегливість, старанність та належне батьківське виховання.

- Що можете розповісти про себе?

- У моїй долі все, як на долоні. Студенткою жила у гуртожитку медичного інституту, де ми, дівчата, усім ділились. Ми багато читали - професію обрали за покликом серця.

Рано вийшла заміж, на 3 курсі стала мамою: народилась донечка. Так склалось, що у нашій групі я була перша мати-студентка. Тож не дивно, що практично  усі мої однокурсники проводжали мене у пологовий будинок, не покинули лікарню до 3-ї ночі, поки не дізнались, що я народила доньку. А на ранок йшов сніг, адже це був грудень, звичайно, це найяскравіший і незабутній ранок у моєму житті ...

Одразу після пар однокурсники знову прийшли провідати. Це таке приємне хвилювання, пам'ятна радість - на все життя.  Зараз дуже трепетно згадувати ті прекрасні роки, - адже я не брала академвідпустку, суміщала своє раннє материнство із навчанням.

У 1993 році, після отримання диплома, Лариса Дикса за направленням прийшла працювати лікарем-інтерном у Миколаївську обласну лікарню. Закінчивши інтернатуру, прийняла пропозицію головного лікаря (на той час Бєлікова О.І.) залишитись тут на постійно. 

З великою теплотою згадує відомого професіонала - тодішнього завідуючого пульмонолічним відділенням Зайцева Петра Петровича, вважає його своїм наставником, вчителем, лідером, який  умів згуртовувати колектив, допомогти кожному розкрити свої кращі професійні та людські якості. Часто відвідували разом театри, виставки, переглядали кінофільми, - у колективі було товариське, колегіальне та щире ставлення до молодих лікарів, з якими досвідчені лікарі ділились практичними знаннями, досвідом.

- Що найперше ви взяли від Петра Петровича - свого вчителя і наставника, - цікавлюсь.

- Дуже важливо для керівника лікувального підрозділу, якщо твій колектив - це команда, і ти, як лідер колективу маєш її сформувати. У кожного із нас різний характер, звички, але на роботі ми всі повинні відчувати плече підтримки одне від одного. Ми робимо одну справу - рятуємо людські життя, повертаємо пацієнту втрачене здоров'я, - і тут немає бути місця жодним амбіціям, крім однієї - на відмінно виконувати свої обов’язки.

Згадую, як мудро Зайцев П.П. проводив п’ятихвилинки, скільки поваги у нього було до молодих лікарів. Він ніколи не підвищував голос, він пояснював  як правильно підійти до хворого, яким тоном спілкуватись - спокійним, рівним, довірливим. Лікарю завжди потрібна витримка, а такі поняття, як чванство, зарозумілість, пихатість взагалі не мають мати місця.

- Що у Вас, як у лікаря, зараз найбільше викликає занепокоєння?

- Важкі хворі. В умовах війни пульмонологічні захворювання все тяжче лікуються, оскільки люди не звертаються вчасно за допомогою. Лікуються вдома самі. А коли почуваються вкрай погано, ідуть до лікаря. Своїм пацієнтам кажу при виписці: бажаю здоров’я, але за необхідності звертайтесь відразу, не затягуйте: завжди готова вам допомогти. 

- Які перепони Вам, як лікарю, створила війна?

- Ми, лікарі, такі ж самі люди, як і усі. Ми зазнаємо фізичної перевтоми, емоційного вигорання - від відчуття постійного контакту із людським болем, від відчуття постійної небезпеки, - натомість,  попри війну нехтуємо відпустками, поїздками.  Але це, я б сказала, зараз не важливо. Ми тримаємось і віримо, що війна обов’язково закінчиться нашою перемогою, і ми всі повернемось до мирного життя.

Особисто для мене, як лікаря, який завжди багато над собою працює, дуже не вистачає можливості брати участь у живих пульмонологічних конференціях, поїздок у наш Національний інститут фтизіатрії і пульмонології ім.Ф.Г.Яновського НАМН України на зібрання пульмонологів з усіх регіонів.

Це було дуже захоплююче і цікаво, слухати науковців, світил пульмонології: дізнатись з перших вуст про нове, конкретне і важливе, - задля здоров’я пацієнтів. Старалась не пропустити жоден форум, що відбувався у Києві, у містах - Львів, Запоріжжя, Тернопіль.

ЛЕБЕДІ НА РІЧЦІ ГРОМОКЛІЯ…

-  Що найбільше цінуєте в людях?

- Я абсолютно не приймаю брехню, фальш. Сама ніколи не обманюю, і не приймаю обман у людях ні у яких вимірах. Ціную професіоналізм, відповідальність і порядність. З розумінням ставлюсь до того, що кожен допускає певних помилок.  Можна ж щось забути, упустити.  Але треба завжди це визнати, і вчасно виправити. У нашій професії помилкам гірка ціна.

Я взагалі вважаю, що лікар має бути чесним до пацієнтів. Дивлячись прямо в очі ти маєш пояснити людині її об’єктивний стан. Особливо це стосується онкологічних захворювань. Неправдиве запевнення, що все буде добре, досить часто завершується сумно.

Людина повинна знати свої перспективи, методи лікування. Може вона вчасно прийме рішення поїхати лікуватись у Київ, в іншу країну, - і це їй допоможе.

- Де берете натхнення? Що повертає сили?

- Моє натхнення - це моя сім`я і мій край. Ці два поняття для мене практично невід`ємні. Їм я віддаю свої сили та з ними відновлюю. Родина моєї доньки живе у Києві. Донька і зять багато сил і праці віддають на нашу Перемогу, і навіть попри війну у них і думки не було - їхати з України. Це молода патріотична родина, для якої Україна - рідна країна, з якою вбачають своє майбутнє.

Моїм натхненням є тетар, а балет взагалі, -  моя пристрасть. Тож по-можливості з чоловіком часто відвідуємо Одесу - Одеський національний академічний театр опери та балету.

Люблю багато ходити пішки, спілкуватись з природою. Для мене степ - місце сили. Моя рідна Миколаївщина -  мальовничий оазис, райський куточок краси природи півдня України.

Якщо хтось думає, що нас зламають, то він глибоко помиляється: нас не зламають! Ми стали ще сильнішими. Війна навчила захищати  свою професію, свій дім, свій рід. Хочеться більше бути удома і нікуди зі свого дому не від'їжджати. Як ніколи, хочеться займатися улюбленою справою, ходити на роботу, дивитися улюблені фільми. Ми відстояли свій край, своє місто. І як би важко зараз не було, все-одно ми відстоїмо Україну.

Коли10 квітня 2022 року уперше від початку війни сама за кермом автомобіля їхала до свого батька у село в Баштанський  район, я зупинилась десь у полі, вийшла з машини, щоб відчути ту космічну красу природи, якою Господь обдарував наш південноукраїнський край.

Це задоволення, коли я на повну силу дихала нашим степовим повітрям, степовим вітром, ці квітучі дерева,  - нерівнянна розкіш і спокій. Цим підживлююся. Люблю наш край, наш степ.

Мені все тут подобається.  Пишаюсь, що я народилась у Миколаївській області. Іноді, коли на душі дуже важко, я просто сідаю за кермо, їду  на свою маленьку батьківщину. Дуже люблю цей стан, коли ти у машині одна. Зупиняюсь, входжу в полі, слухаю спів солов`їв, а зір чарують яри та пагорби, поля степових маків вздовж дзеркального плеса ріки…

Вдалині, на річці Громоклія, Інгул мирно плавають лебеді, дикі качки. Мені дуже усе це подобається…

Олександра Ментель, журналіст.

Більше новин читайте на наших інтернет-ресурсах:
Телеграм-канал  - Facebook  - Instagram.