Пам'яті поета, якого забрала війна

У суботу дізнався про страшне: 25-го червня у Вовчанську загинув Сергій Коломієць…

Колишній студент, чудовий красень-хлопець, безмежно талановита людина – він, як справжній патріот, захищав свою родину та нашу країну зі зброєю в руках і загинув у бою…

Коли Сергій закінчував філологічний факультет МНУ імені В. О. Сухомлинського, він був автором двох поетичних книжок – «Невідома» та «Чарівниця». Чудові поетичні рядки, неповторний поетичний світ, у якому було місце щирим почуттям, сподіванням, пошукам свого місця у житті.

Тепер усе це в минулому.

Тепер можна казати лише про поетичну спадщину цієї непересічної Людини, яку вона залишила нам. А ще – біль втрати, розгубленість, відчай та лють через те, що найкращі гинуть молодими. 24-го серпня Сергію мало виповниться 28 років…

Ми, хто залишився жити завдяки подвигу Сергія, маємо зробити так, щоб його та його вірші пам’ятали. Тоді він буде жити разом з нами. Назавжди.

… Навесні 2017-го року «Південна правда» надрукувала мій відгук на вихід першої книги Сергія. Після цього був задум познайомити читачів з молодим поетом. Для цього було підготовлено інтерв’ю, Сергій відповідав на питання – як завжди, щиро й виважено.

Інтерв’ю під назвою «Высоты Сергея Коломийца» було надруковано 29-го червня 2017-го року, публікація була важливою подією в житті молодого поета. А я сприймав це інтерв’ю як своєрідну підтримку Сергія на поетичному шляху, тому що бачив велике поетичне майбутнє талановитого юнака. 

Але…

Після закінчення Сергієм університету шляхи наші розійшлися, Сергій телефонував іноді, були питання особистого характеру, ми їх вирішували. Щодо творчості – про вірші більше не йшлося.

Про «творчу паузу» Сергія згадує його колега Богдана Казанжи: так сталося, що Муза повернулася до нього лише під час війни…

Передивляючись інтерв’ю, не можу спокійно читати те, про що казав Сергій. На той час усі були живі: і сам Сергій, і Дмитро Кремінь, про якого він згадує… і війни не було… Сергій був дуже вдячною людиною, він щиро згадував усіх, хто допомагав йому у поезії та житті.

Тепер ми маємо віддячити йому за те, що він був у нашому житті.

Володимир ГЛАДИШЕВ

P.S. Публікуємо інтерв’ю Сергія Коломійця, спогади про нього його колеги Богдани Казанжи, а також вірші, написані ним у Вовчанську. На жаль, його останні вірші… 

Інтерв’ю із Сергієм Коломійцем 2017 року

 

- Представте читачам “Південної правди” поета Сергія Коломійця.

Сергій Геннадійович Коломіець – студент 4 курсу філологічного факультету МНУ імені В. О. Сухомлинського. Народився у с. Гур'євка 24 серпня 1996 року. Був призером конкурсу "Золота арфа" у 2013 та 2015 роках, де посів перше місце у номінації "Проза" та друге – у номінації "Поезія". Взяв участь у Міжнародному літературному форумі у Києві (2015 р.). У 2016 році випустив книгу "Невідома", за що отримав диплом Гордості університету. Публікувався у міжнародному літературному журналі "Соборна вулиця" (2016 р.). Переможець у номінації "Художній твір" на конкурсі "У слові розкривається душа" (2016 р. та 2017 р.). Випустив книгу "Чарівниця" (2017 р.).

- Коли Ви почали писати і що вважаєте витоками своєї творчості?

Писати я почав ще у шкільні роки. У старших класах моя вчителька мови та літератури Тетяна Олексіївна Назаренко часто відправляла мене на різноманітні районні конкурси шкільної творчості, де потрібно було написати вірш або невелике есе на певну тему. Проте такі завдання вимагали переважно вміння римувати або будувати текст за схемою "зав’язка-запитання-відповідь-фінал".

Сама ж творчість як засіб самовираження та моя природна потреба з'явилася у моєму житті у складний підлітковий вік, коли вивчення внутрішнього світу стало чудовим засобом заспокоєння, вираження внутрішнього – переживань – через зовнішнє – творчість, а саме вірші та новели. Вінцем усього цього стала участь у миколаївському літературному конкурсі "Золота Арфа", куди Тетяна Олексіївна порадила мені подати десять віршів і оповідання, яке я написав у 11 класі. Оповідання, до речі, потрапило на перше місце у номінації "Проза", а вірші отримали друге місце від журі конкурсу, серед яких був відомий письменник та видатна людина Дмитро Дмитрович Кремінь.

Нагородження було восени, коли я вже навчався на 1 курсі університету. Людьми, які взяли молодого студента під своє крило, пояснюючи багато зі світу літератури, стали Поліна Михайлівна Водяна та Олена Олександрівна Дудкіна. Саме вони і змотивували мене взяти участь у “Золотій арфі” ще раз.

- Розкажіть про публікацію в канадському інтернет-журналі "ПортФоліо".

Я знайшов контактні дані редактора на сайті видання і надіслав туди декілька віршів. Михайло Блехман, головний редактор інтернет-журналу, виявився дуже ввічливою людиною, яка серйозно ставиться до своєї роботи та компетентно виконує її. Він опублікував вірші з книги "Чарівниця" у березневому випуску журналу. На жаль, я не отримав жодної оцінки моїх віршів, але їх публікація в журналі свідчить про те, що вони були позитивно сприйняті, враховуючи відсутність редакційних виправлень.

- Чим відрізняються одна від одної Ваші книги?

Моя перша книга "Невідома" (випущена 23 травня 2016 року) фіксує один зі складних етапів мого життя – розлуку з близькою людиною і підготовку до пошуку щастя. Дуже складно було усвідомлювати, що людина, заради якої ти жив, залишила твоє життя. Важко було якось спрямувати весь накопичений негатив у певне русло і нарешті почати писати про це, щоб стало трохи легше. Напевно, це вийшло в мене тільки завдяки верлібру - формі вірша без жодних правил написання. Переживання вимагали саме нефільтрованого вираження.

 

Після виходу книги мені стало помітно легше, і це саме те, що мені було потрібно на той момент. Проілюструвала книгу талановита миколаївська фотографка Алієва Айдан.

Ця книга переповнена максималізмом, різкістю, емоційною насиченістю з різко негативними відтінками. Тут, звісно, без фанатизму, але в той час хотілося якомога більше писати, не загортаючи емоції в певну форму. До речі, негативізм у творчості дуже різко сприйняли в Харкові на Східній раді молодих авторів. Наш куратор Віктор Бойко негативно висловився про мою книгу. По суті Бойко сказав багато поганого всім учасникам цього заходу, але нападав на мене аж занадто активно. Можливо, книга мала дуже яскравий маркер незрілості, що не сподобалося куратору, який обожнював метод соціального реалізму.

Моя друга книга «Чарівниця» вийшла 19 травня 2017 року. Вона не настільки гостра у вираженні та, як мені здається, більш зріла в манері написання. Я змінююся, як і світ навколо мене. І кожна моя зміна відображається в моїй творчості.

У другій книзі я не хотів нести читачеві абстрактні й штучно рафіновані поняття туги, тотальної зневіри, виражені не так вже й конкретно. Неконкретність хотілося б лишити тільки в емоції, щоб читач сам зміг обрати для себе потрібний її відтінок.

“Чарівниця” – продумана, акуратна й витончена. Більшість віршів, навпаки, передають сонячні настрої і враження про прекрасне. Головний образ – це все та ж Незнайомка, над створенням якої я почав працювати ще в книзі “Невідома”. У книзі є вірші з трагічним настроєм, але він просякнутий романтикою, обдуманістю та обережністю.

Величезну подяку хотілося б висловити директору видавництва «Іліон» Ганні Валеріївні Румянцевій та дизайнеру видавництва Ірині Олексіївні Шатурі. Саме ці дві талановиті людини, які дуже добре знають свою справу, надали моїй другій книзі привабливого, концептуально доречного вигляду. Це і друковані шрифти, і розділені напівпрозорою калькою розділи, а також чудова обкладинка і трафарети ілюстрацій до розділів.

Ілюструвала книгу своїми неймовірними художніми фотографіями Алієва Айдан – талановита фотографка і моя близька подруга. Моделлю на фото стала моя названа сестра Ірина Романова. Якщо сказати буквально декількома словами про різницю між цими двома книгами, то “Невідома” – початок пошуку рідної людини, а “Чарівниця” – фінал цього пошуку. Причому, успішний фінал.

Обидві книги є сучасним поглядом на літературу, що включає як сучасні форми та прийоми, так і їх взаємозв'язок з традиціями літератури, ментальності та світогляду.

- Ваші творчі плани?

Миколаївський філіал Національного Союзу письменників України під керівництвом Дмитра Дмитровича Креміня готує документи для мого вступу до Союзу на осінь. Ще до виходу книги "Чарівниця" у моєму творчому житті настала криза, з якою раніше мені не доводилося стикатися. Ймовірно, я вичерпав вектор інтимної лірики (за останній рік я написав понад сотню віршів про кохання), тому буду шукати новий для себе жанр і, можливо, нову форму його вираження. Обов'язково продовжуватиму поетичні пошуки і також займатимуся відео- або аудіопоезією. Планую створення поетичної книги у співавторстві з молодою миколаївською поетесою Світланою Кльосовою (псевдонім Лана Грімм), а також проведення літературних заходів у Миколаєві разом із талановитою поетесою Іриною Павленко. Незабаром я проведу презентацію книги "Чарівниця", над сценарієм якої я наразі працюю.

 

2024 рік

 

25 червня 2024 року Сергій Коломієць загинув у Вовчанську, захищаючи незалежність та свободу України.

Поет пішов на фронт у серпні 2023 року. Майже одразу опинився на Харківському напрямку, де ніс службу у різних гарячих точках. Знаходився під Куп’янськом, під Лиманом, пізніше був переправлений на Рубіжне, а останньою точкою став Вовчанськ.

Сергій був командиром стрілецького взводу 57-ї окремої мотопіхотної бригади. Його дуже поважали як керівництво, так і побратими. Головний сержант роти згадує, що він був дуже хорошим та порядним хлопцем. Небагатослівний, що засвідчував позивний “Тихий”, мужній та відповідальний, він успішно виконував поставлені задачі, завжди роблячи усе можливе, щоб зберегти життя та здоров’я своїх побратимів.

Сказати, що умови, у яких Сергій із побратимами перебували у Вовчанську, були тяжкими, - це не сказати нічого. Якщо була можливість поспати хоча б одну годину вночі, це було щастям. Їсти вдавалося раз на добу, найчастіше це було пів банки тушонки на одну людину. З водою також були постійні проблеми, було вкрай складно відшукати хоча б якісь запаси. Іноді щастило віднайти якісь продукти чи воду у підвалах будинків знищеного міста. Коли вдавалося зварити макарони, це було справжнім святом. Щиро Сергій радів, коли міг знайти варення чи компот, бо багато хто з його побратимів любить солодке. Також одного разу хлопці відшукали дріжджі, і хтось із них навіть смажив пиріжки з капустою у підвалі. За два дні до загибелі Сергій розповів, що вдалося знайти яйця, з яких він планував посмажити яєчню. Коли він із радістю писав про те, що він зміг знайти їжу чи воду, сам лякався від того, з яким щастям та захватом каже про такі речі… Казав, що у Вовчанську просто якась інша планета і цінності там змінюються вкрай.

Найтяжчим, що відбувалося в місті, були обстріли з танку та авіанальоти з керованими авіаційними бомбами. Танки працювали впритул по під’їздах, де знаходилися наші захисники. Щодня та щоночі. КАБи прилітали найчастіше вночі. Це було щогодинне цілодобове пекло, у якому наші хлопці намагалися вистояти. Дуже часто повідомлення Сергія, які він періодично надсилав, несли прощальний характер. У Вовчанську така реальність, що вижити у ній здавалося майже неможливим. Зі слів Сергія, найстрашніше ставало тоді, коли у місті западала тиша. Це завжди передвіщувало щось дуже недобре. Коли була можливість поспілкуватися з побратимами, завжди говорили про свою буденну реальність, бо будь-які розмови та згадки про сім’ї різали серце ножем.

Загибель побратимів – окремий вид пекла. Поза тим, що це непередаваний біль, майже неможливо транспортувати загиблих з Вовчанська. Один із хлопців так і лишився там назавжди – Сергію вдалося відшукати тільки фрагмент тіла після прильоту. Загалом загиблих та поранених транспортують вночі, хоча й це дуже небезпечно, бо ворог наводить міномети на переправи, якими рухаються наші хлопці. Одного разу Сергій сказав: “Я якось зрозумів, чому ми тут ніколи не кажемо слів типу “загинув, мертвий, убитий, труп, тіло” тощо. Від цього стає максимально моторошно, бо з одного боку, ми тут радіємо, коли тихо і що є перспектива дожити до ранку, а з іншого – такі, як ми, виносять таких, як ми”. 22 червня він також писав: “Війна справді змінює, і сьогодні я відчув це вперше. Коли нам кажуть, що змінюються очі, погляд та людина взагалі, ми думаємо, що насправді це не так і що війна просто гартує нас: ми стаємо стійкішими, холоднішими, витривалішими. А це не так, бо ми виходимо зовсім не тими, ким знали нас та ми знали самих себе. І це також лякає сильно, бо насправді ті, ким ми були, лишаються в окопах та зруйнованих містах. А назад вертаються зовсім інші”.

З 2017 року до прибуття на фронт у 2023 році Сергій майже нічого не писав. Казав, що почав ставити собі запитання, а що саме він може сказати людям у своїх віршах? Чи є в нього ті мудрість, оригінальність та досвід, через які він може взяти на себе відповідальність творця? У січні ж 2024 року Сергій переклав українською одну з моїх пісень, яку я написала російською ще у 2020 році. У Вовчанську знову почав творити. Надіслав мені декілька віршів протягом останніх трьох тижнів свого життя. Вони просякнуті болем та передчуттям близької загибелі.

Сергій дуже хотів вижити. Мав море бажань. Планував купити гітару, зробити два татуювання, купити машину, взимку катати свого маленького сина на санчатах та все ж таки творити. Мріяв дожити до двадцяти восьми, а про тридцять років взагалі думав як про щось загоризонтне та неможливе. Останній місяць декілька разів повторював: “Старості в мене не буде”.

До омріяних двадцяти восьми Сергій не дожив два місяці. Мав святкувати День народження 24 серпня, на День Незалежності. За день до смерті я отримала від нього максимально дивне голосове повідомлення, у якому на фоні постійних вибухів він казав мені, що його моральний стан дивовижним чином налагодився, що він увійшов у якийсь спокій та на душі в нього тихо. Просив мене бути спокійною та не хвилюватися за нього, бо все буде добре.

Сергій загинув 25 червня біля 13:00 від кульового поранення черевної порожнини, несумісного з життям. Найбільше боячись такнку та КАБів, отримав свій кінцевий вирок з автомату…

Теплий, щирий, добрий, турботливий, розумний та творчий, Сергій Коломієць завжди житиме у моєму серці та серцях своїх близьких людей, яких залишив на землі. Тепер усе, що лишається мені як творчій людині, це жити далі за нас двох, творити та берегти спогади про одного з найкращих людей, які колись жили на цій планеті.

Богдана КАЗАНЖИ,

Миколаївська поетеса, колега, друг