«Мені треба їхати. І все»: історія Віктора Носаля, який вистояв і повернувся з полону

Днями у Вільнозапорізькій громаді відбулася подія, яка має особливу вагу не лише для однієї родини, а й для всієї громади. Відзнаку Головнокомандувача Збройних Сил України «За незламність» отримав наш земляк — Віктор Федорович Носаль, який повернувся з російського полону.

Віктор проходив військову службу на посаді номера обслуги гранатометного відділення 501-го окремого батальйону морської піхоти. До полону він потрапив 4 квітня 2022 року в місті Маріуполь — одному з символів незламності України. Додому він повернувся лише 26 червня 2025 року. Понад три роки неволі… Понад три роки очікування для його рідних.

18 березня, за сприяння фахівця із супроводу ветеранів війни та демобілізованих осіб Анни Полякової, у приміщенні Шевченківського старостинського округу відбулася зустріч, під час якої начальник відділення ЦВС 1 відділу Баштанського РТЦК та СП підполковник Юрій Бондаренко від імені Головнокомандувача ЗСУ вручив Віктору Носалю відзнаку «За незламність», повідомляє Миколаївський обласний ТЦК та СП.

Але за цією відзнакою — не лише служба. За нею — життя.

До повномасштабної війни Віктор був звичайним українцем: працював в охоронній фірмі, виїжджав на виклики, дбав про безпеку підприємств. Жив своїм життям — поруч із дружиною Світланою, трьома дітьми, родиною, господарством. Уже мав онуків. І навіть тоді, коли він був у полоні, у родині з’явився ще один — маленький хлопчик, якого назвали на честь дідуся — Віктором.

Його шлях захисника почався не у 2022-му. Ще у 2014 році він став на захист України у складі 79-ї окремої аеромобільної бригади, був учасником АТО. Після демобілізації повернувся до мирного життя. Але коли почалося повномасштабне вторгнення — не зміг залишитися осторонь.

Попри стан здоров’я і рішення військово-лікарської комісії, яка направила його додому, Віктор зробив свій вибір сам.

«Мені треба їхати. І все», — сказав він тоді дружині. І поїхав.

Пані Світлана згадує, що тоді не змогла його зупинити. А сьогодні — навпаки, оберігає його від зайвих хвилювань, дзвінків і клопоту. Бо знає, якою ціною повертаються з полону.

Понад три роки вона жила очікуванням. Їздила на зустрічі, виходила на мітинги, шукала будь-яку інформацію, писала листи, молилася. Чекала. Плакала. І знову чекала.

І дочекалася.

Ця відзнака — про незламність не лише Віктора. Вона — і про силу тих, хто чекає.

Ми щиро дякуємо Віктору Федоровичу за його мужність, витримку і вірність Україні. Бажаємо йому сил, здоров’я та спокою поруч із рідними.

І нехай його історія стане нагадуванням для всіх: навіть після довгих років неволі — повернення можливе. Надія живе. І вона обов’язково веде додому.