8 травня — в Україні відзначається День пам’яті та перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939–1945 років

Минуле, яке не минуло

29 травня 2023 року Верховна Рада встановила День пам’яті та перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939–1945 років. Відтоді 8 травня — це не дата для лозунгів і гучних формулювань. Це день, коли розмова про війну неминуче зводиться до головного — ціни людського життя і простого, але непростого висновку: війна завжди руйнує більше, ніж може пояснити.

На тлі триваючої війни в Україні пам’ять про Другу світову війну перестає бути лише сторінкою історії. Вона стає нагадуванням про те, до чого призводить насильство, коли воно стає нормою, і чому нові війни майже неминуче повторюють старі трагедії — в інших формах, але з тим самим людським наслідком.

З 1 вересня 1939 року, коли перші бомби впали на Львів, і до 28 жовтня 1944 року Україна жила в умовах безперервних бойових дій. Фронт двічі прокотився її територією, залишаючи зруйновані міста, спалені села та мільйони обірваних доль.

Ціна тієї війни — не абстракція. За даними Українського інституту національної пам’яті, прямі людські втрати становили від 8 до 10 мільйонів осіб, а з урахуванням демографічних наслідків — до 14 мільйонів. За цими цифрами стоїть масштаб втрати, який складно усвідомити.

Близько 6–7 мільйонів українців воювали у складі Червоної армії. Це була одна з найбільших національних груп у її складі. Мільйони людей пройшли через мобілізацію, фронт і найтяжчі бої на величезному просторі від України до Центральної Європи.

Водночас частина українців опинилася в інших військових структурах. У лавах Української повстанської армії в різні періоди перебувало близько 100–200 тисяч бійців, а загальна кількість тих, хто пройшов через її структури, оцінюється у 200–250 тисяч. Ці цифри відображають складність війни, в якій люди часто опинялися по різні боки фронтів без однозначного вибору.

Сьогодні, коли Україна знову живе в умовах повномасштабної війни, ця історія сприймається інакше. Вона звучить через досвід окупації, руйнувань, евакуацій, втрат і спротиву.

Наприкінці 1941 року майже вся територія країни опинилася під нацистською окупацією. Розпочався період масового терору. Символом цієї трагедії став Бабин Яр — місце знищення десятків тисяч мирних жителів. Мільйони були вивезені на примусові роботи до Німеччини.

І все ж навіть у цих умовах виник опір — партизанський рух, підпілля, окремі акти порятунку. Визволення прийшло через важкі бої 1943–1944 років, зокрема Битву за Дніпро.

Після війни Україна увійшла до числа держав-засновниць Організації Об’єднаних Націй — як частина повоєнного світу, що намагався запобігти повторенню подібних катастроф.

Матеріальні втрати були співмірні з людськими. За оцінками Українського інституту національної пам’яті, збитки становили близько 100 млрд доларів США у тодішніх цінах — приблизно 40% усіх руйнувань колишнього СРСР. Були знищені міста і села, промисловість та інфраструктура, мільйони людей залишилися без житла.

Особливо тяжкою була доля Миколаївської області. У 1941–1944 роках регіон зазнав колосальних втрат: десятки тисяч мирних жителів були вбиті, понад 30 тисяч військовополонених загинули в таборах, зокрема у «Шталагу-364». Трагедією стала Богданівська трагедія. Понад 60 тисяч людей були вивезені на примусові роботи. На момент визволення населення Миколаєва скоротилося майже утричі, а місто лежало в руїнах.

І сьогодні, на тлі нової війни, цей досвід перестає бути лише минулим. Він стає нагадуванням про те, що війна ніколи не обмежується фронтом — вона неминуче входить у міста, домівки та родини.

8 травня — це не розрив між минулим і сучасністю, а їхній зв’язок.
Пам’ять про тих, хто не повернувся тоді, і про тих, кого Україна втрачає сьогодні.
Про зруйновані міста — вчора і сьогодні.
Про людей, які переживали і продовжують переживати війну.

І, можливо, головний зміст цієї пам’яті простий: мир не виникає сам по собі. Він існує лише доти, доки його вдається берегти.

В. Краско.
 

Більше новин читайте на наших інтернет-ресурсах:
Телеграм-канал  - Facebook  - Instagram.