Сторінка спогадів Анатолія Малярова

Відомий прозаїк Анатолій Маляров до половини життя мало чого одержав: війна з евакуацією, голодні післявоєнні роки, виш, де лише інтелектуальний харч, і творча робота, котра сама по собі не хлібна, а ще для безпартійного вільнодумця!

В другій половині життя виявилось, що він має що віддати. Це величезний досвід спостерігача життя, котрий сповідує Ральфа Емерсона: прожити і записати, коли розумієш, що є справжній досвід, бажано неповторний, та ще й вправно його передаєш.

Ото ж двадцять чотири вистави, здійснених на телебаченні, чотирнадцять - в театрах, дев’ять авторських п’єс, що йшли в Києві, Дніпрі, Запоріжжі і, звичайно, в обох театрах Миколаєва. Кращий доробок – то більше двох десятків книжок прози, що вже п’ятдесят років читаються.

 

СТОРІНКА СПОГАДІВ

 

МЕНТАЛІТЕТ

При Маринівці не було ні лісу ні річок, ні доріг. Зате вибудували величезну комору, в центрі, між сільрадою і правління колгоспу. 1945 рік був не надто врожайним, але комору заповнили, власті обіцяли по півкіла збіжжя на трудодень.

Та прийшла згори рота тритонних «Студебекерів», в кабінах -- лише нацмени і кацапи (це щоб нікому було співчувати селянам) і паршивим деркачем вимели всі закутки. В порожній коморі гуло поночі, а люди спохмурніли і принишкли: їм вже обіцяли по сто грамів збіжжя на трудодень. Та ще й невпевнено.

Голова сільради Зубаль зібрав свій покірний кворум.

-Треба щось робити,- мовив. – Зробимо з комори клуб. Клин клином.• - Кусень хліба, дрібок солі: без штанів та в комсомолі! – подав голос активіст Нечипоренко.

 - Гайда без політики! – все так само розважливо вів Зубаль. – Я вас покликав, не вирішувати питання, а порадитись. Кого поставимо завідуючим клубом?

 - А що про це думають в районі? - - питання напівсонного Киртка.

 - Рекомендують Молдоапнова.

 - А хто це?

 Підказав хтось з кворуму:

 - Вася – гандон.

 - А чого? Справний хлопець, - поспішив активіст Нечипоренко.

 - Та його знають тільки як Васю-гандона! – подав голос акушер Войтенко

 - Гандон, зате який діловий. Гляньте на його обійстя. Хата побілена і підведена, у дворі підметено, садок, город… Може й клуб вимете, двері пофарбує, замок повісить.

 Вася, куценький, меткий чоловічок, взявся за справу без підказок. З єдиного телефона в селі добився до районної кіноконтори. На глухій стінці в коморі розіп’яв прасовану просиню. І через тиждень вже і в Маринівку їхало кіно. Сіра, в брудних яблуках кляча волокла парокінного воза. В задку - движок на три кінські вили, (електрики в селі не було), посередині, на сіні, розлігся зірка усього району Коля Клочков, кіномеханік, що мав славу однофамільця з політруком, вигаданим героєм Москви. Віжки смикав підліток Савка. А за возом бігли усі підлітки села.

 Вечір був святковий. Вася-гондон десь придбав три ослони, в череві комори вони були ледь помітні. Глядачі приходили зі своїми стільцями або з перевернутими подойниками. На свіжопофарбованих дверях стояв без’язикий Полікар. Прізвище його було Коцар, але дотепний вчитель Половий колись обізвав його Моцартом, тому село знало величезного, кудлатого недоріку як Моцарта.

 Старші подавали квитки, а підлітки прагнули прошмигнути під рукою , за так. Тоді Маринівський класик зупиняв кожного і питав:

 - Руб є? Ма? Дому спати, бені мати!

 Далі йшло кіно, і так двічі на місяць.

 За три місяці Вася створив драматичний гурток і очолив його в якості режисера.

 Прем'єрою була дешевенька героїчна п'єса про партизан. В ній грав і я.

 Над збитим Васею з відходів плотні столом дибився кремезний есесівець і гримів:

 - Ти хто? Ти партизанський зв’язківець! Де ховаються партизани?

 І я дванадцятирічний голодранець, пищав в стелю комори:

Я не видам партизан!

Публіка не чула дурних реплік. Вона бачила не есесівця, а дядьку Жору Губського, що ще вчора рихтував комбайна і лаяв начальство. На нім - фріцак з плеча діда Яшки Грабовського, вкрадений старим ще при румунах, а на голові мічманка з принайтованим над козирком фашистським знаком. Перед ним стояв директорський синок, що вчора крав яблука з дяки Жориного садка, і тепер Губський міг на всіх правах надерти йому вуха при всій чесній публіці. Тому комора сміялась гучно і дружно.

 Ще Вася ставив «Наталку-полтавку». Багатодітна вдова Сеня співала гарно і голосно, але раптом захрипіла, зупинилась і перепросила:

 Простигла на бураках. Оце стоїш каком з ранку до полудня, а потім нап’єшся з Охрімкового джерела льодяної… то й той.

 Комора все розуміла і співчутливо волав:

 - Співай далі! Сойдьоть!

 Вася знав політику, тому відзначав радянські події гідно. Запам’ятався День перемоги. Обрали красномовцем директора МТС, тобто, мого батька. Технік він був від Бога! і відставний капітан, але говорити не вмів. Та мусив: герой війни, інвалід, комуніст! Для сміливості йому піднесли гранчак самогону.

 Промова була дивовижна, щодалі запальна, в Маринівському слогані:

 - Перемогли ми завдяки десяти сталінським ударам! Під Сталінградом, ма…е… на Курській дузі, ма… е, в Криму, під Ясами, таку його мать!...* тут евфемізм). Товариш Сталін зростив за війну великих полководців: Жукова, Конєва, Рокосовського, Малиновського, мать їх усіх так! (Теж пом’ягчено вираз.)

 Дивно, що сприймала зала глибоко і співчутливо, переповнена комора зітхала, кивала головою і наприкінці схвально плескала…

 До чого я пригадую ці всі недоречності. Бо дивуюсь: і з комори виходили люди.

 Шурка Юріїв став капітаном далекого плавання. Справжнім морським вовком. Вже старим помер в океані, повертаючись з Індії. Павло, його брат, довгий час служив міжнародним перекладачем, Юрко Латій виріс до заступника міністра. Та й ваш покірний слуга закінчив престижний столичний виш, сорок років творив режисером, пише книжки, котрі читаються.

 Несповідимі шляхи Твої, Господи!