«Богом дана» земля, «Мальдіви» на косі та каскадний водоспад: які таємниці приховує узбережжя від Богданівки до Варварівки

Історія правобережжя Бузького лиману суттєво відрізнялася від лівого берега через географічне положення, давній статус османського прикордоння та розвиток козацьких торговельних шляхів. Про минуле та трансформацію населених пунктів від Нової Богданівки до Варварівки у своїй краєзнавчій розвідці розповіла дослідниця історії Миколаївщини Іра Івкова на сторінці у мережі Facebook.

Поселення прадавніх народів та прикордонний статус Богданівки

Землероби з давніх часів обирали правобережні кручі завдяки зручному огляду акваторії, невеликим бухтам, родючим ґрунтам та джерелам із прісною водою. Уздовж узбережжя археологи знаходять знаряддя праці первісних народів, а також залишки посуду та фундаменти будівель грецьких поселенців. У степу збереглися кургани скіфської доби.

За архівними документами, поселення Богданівка отримало назву від перших засновників — представників козацького роду Богдановичів. За народною версією, перші поселенці-козаки назвали цю місцевість «Богом даною» через плодовиту землю, природу та затишні затони з рибою.

Далі берегом розташована Нова Богданівка, де нині розміщені дачні масиви. За часів Запорозької Січі ця територія офіційно входила до складу Османської імперії. Через загрозу татарських дозорів запорожці Бугогардівської паланки не могли закладати тут постійні зимівники й використовували бухти для тимчасових сезонних стоянок під час рибних промислів. Постійне заселення правого берега розпочалося після Кючук-Кайнарджійського миру 1774 року та остаточно закріпилося після Ясського мирного договору 1791 року. Козаки поєднували господарювання з дозором за акваторією лиману, де річковий простір повертає перед злиттям річок навколо півострова з містом Миколаєвом. Свідченням перебування козацьких родів залишаються старовинні цвинтарі з кам'яними хрестами.

Мілини Радісного Саду та поштова переправа Малої Коренихи

Берегова лінія за козацькими околицями веде до Радісного Саду, де у воду вдається піщана мілина-коса без офіційної назви. Течії та південні вітри постійно змінюють її форму, розтягуючи або майже розмиваючи намив. Козаки на чайках та каюках знали розташування підводних гряд і використовували їх для безпечного проходу повз великі судна супротивника, які мали глибоку осадку. Сьогодні місцеві мешканці називають цю ділянку «Наші Мальдіви» через білий пісок і можливість пройти косою майже до середини лиману.

Далі розташоване селище Мала Корениха, неподалік берега якого стоїть штучний острів Батарея — пам'ятка фортифікації XIX століття, до якої веде насипний прохід. Приставка «Мала» виникла за часів Російської імперії для розрізнення з сусідньою Великою Коренихою. Спочатку це було рибальське поселення, але згодом воно стало пунктом Очаківського поштового тракту з кінно-поштовою станцією та переправою до Миколаєва. Козаки здійснювали рейси спочатку на човнах, а пізніше — на великих дерев'яних баркасах, дубах і шаландах, перевозячи військових, поштові відправлення та селян із продуктами на міські ринки.

За радянських часів промисел продовжив місцевий рибколгосп, який утримував кілька малих тральщиків. Традиція вилову лиманської тюльки зберігається рибалками й нині, в умовах повномасштабної війни. Після включення селища до меж міста між Миколаївським річковим портом та Малою Коренихою курсував пасажирський катер «Марко Вовчок», який перевозив робітників Чорноморського суднобудівного заводу. Навігаційну безпеку ділянки забезпечує сучасний Малокорениський передній маяк.

«Дідова Хата» та балка Каранья-Кір у Великій Коренисі

Поруч із Малою Коренихою розташована археологічна пам'ятка «Дідова Хата» з нашаруваннями доби неоліту, бронзи та укріпленим форпостом Ольвійської хори греко-римського періоду. За переказами, назва мису походить від самотнього літнього рибалки, хатина якого з очерету на скелі слугувала орієнтиром для човнів та чумацьких плотів уночі.

Селище Велика Корениха географічно розділене руслом колишньої річки, яку кримські татари називали Каранья-Кір («Чорна Гряда» або «Чорний Яр»). Від цієї балки та поселення Каранья-Кірат походить сучасна назва. Колись на пагорбах функціонував татарський дозорний пост, звідки здійснювалися набіги на лівий берег. Згодом поруч із поміщицькими селянами тут оселилися вільні козацькі родини.

Поселення мало дві частини: перша, розташована на вершині відкритих для вітрів круч, призначалася для млинів; друга частина лежала в низині, захищеній від негоди, де саджали сади, виноградники та засівали поля. Сьогодні від річки Каранья-Кір залишилися заводь і заросле болото. На її схилах археологи дослідили античне сільське поселення хори Ольвії.

На початку XIX століття тутешні землі придбав французький емігрант барон Луї Рено. Він заклав сади, виноградники та створив велику економію. На кручах діяла мережа з 18 вітряків, куди звозили зерно на переробку. Питна інфраструктура обох частин базувалася на підземних джерелах: вода виходить на поверхню і стікає в лиман у вигляді каскадного водоспаду, що зберігся до сьогодні.

Слобода Велика та чумацький перевіз у Варварівці

Сучасна Варварівка раніше мала назву Слобода Велика. Пізніше землями заволоділа княгиня Волконська, яка побудувала палац та церкву святої Варвари, після чого населений пункт перейменували на Варварівку.

До того часу запорожці утримували тут бекети та наглядові пости біля Великої коси. Слобода Велика забезпечувала роботу головного козацького й чумацького перевозу, що з'єднував правий берег зі Спаським урочищем. Через ширину лиману, вітри та хвилі звичайні плоти перекидалися під вагою соляних маж. Для безпечного транспортування вантажів козаки зшивали кілька дубів-байдаків, формуючи надійні поромні настили, на які закочували вози з кінбурнською сіллю, тоді як волів найчастіше переправляли вплав поруч або везли на окремих баркасах. Цей перевіз був ключовим торговельним вузлом півдня у XVIII столітті, і саме на його місці пізніше спорудили Варварівський міст, пагорби біля якого сьогодні перебувають під контролем та захистом українських військових.