Цей тиждень в історії Миколаєва: перші кордони області, шевченківська лауреатка та стадіон замість звалища

Історія Миколаєва та області сповнена несподіваних деталей: перший інститут приймав лише «благонадійних» чоловіків, відома шістдесятниця відроджувала український стрій попри переслідування, а область колись займала значно більшу територію. Зібрали головні краєзнавчі ювілеї та події тижня.

Область, яка спочатку була більшою

22 вересня 1937 року було утворено Миколаївську область. До її складу увійшли 29 районів тодішньої Одеської області та 9 районів Дніпропетровської. Разом із Миколаєвом до нової області спочатку належали також Херсон і Кірово. Населення становило близько 900 тисяч осіб.

Перша Миколаївщина була значно більшою за сучасну область. Серед її районів були Голопристанський, Скадовський, Чаплинський, Каховський та Бериславський, які згодом опинилися в інших адміністративних утвореннях. Територіальні межі області ще не раз змінювалися під час наступних реформ.

Вигідне розташування з виходом до Чорного моря визначило її подальший розвиток. Суднобудування, порти, морська торгівля та сільське господарство поступово перетворили Миколаївщину на один із важливих промислових і транспортних регіонів півдня України.

Художниця, яка повернула український костюм

23 серпня 1924 року в Миколаєві народилася Людмила Семикіна — художниця, майстриня декоративного мистецтва, представниця покоління українських шістдесятників. Вона стала лауреаткою Національної премії України імені Тараса Шевченка, а також працювала над ескізами костюмів до фільму «Захар Беркут».

У 1968 році Семикіна підписала відомий «лист-протест 139», у якому представники української інтелігенції вимагали припинити незаконні політичні судові процеси. Після цього зазнала переслідувань і фактично була позбавлена можливості нормально працювати за фахом.

Саме в цей період вона особливо активно звернулася до українського традиційного костюма. Її зацікавлення народним вбранням було не просто мистецьким: через орнамент, форму та колір художниця намагалася зберегти те, що радянська культурна політика намагалася витіснити з публічного простору. У 1997 році за серію строїв «Високий замок» Семикіна отримала Шевченківську премію.

Інститут, до якого спочатку приймали лише чоловіків

24 вересня 1913 року в Миколаєві розпочалися вступні іспити до нового Учительського інституту — майбутнього Миколаївського національного університету імені В. О. Сухомлинського. Саме навчання розпочалося 27 жовтня того ж року.

Перший набір становив лише 24 студенти. До інституту приймали чоловіків, а від вступників вимагали не лише документи про освіту, а й підтвердження політичної благонадійності. Перед іспитами абітурієнти проходили медичний огляд.

Перший випуск відбувся вже 1916 року — дипломи отримали 22 майбутні вчителі. Таким чином, нинішній університет веде свою історію від невеликого педагогічного закладу, який на початку XX століття лише починав формувати освітнє середовище Миколаєва.

Лікарня з душем Шарко

25 вересня 1865 року в Миколаєві народився лікар і громадський діяч Михайло Кенігсберг. Після навчання в Харківському університеті він стажувався в Парижі у знаменитого невролога Жана-Мартена Шарко, а також працював в Інституті Пастера та в Берліні.

29 липня 1901 року Кенігсберг відкрив у Миколаєві власну водолікарню. Її будівлю на Великій Морській звели за проєктом одеського інженера І. Рейхенберга під наглядом міського архітектора Е. Штукенберга. Споруда вирізнялася незвичною для міста мавританською архітектурою.

У водолікарні застосовували методи, які на той час вважалися передовими: лікувальні ванни, електропроцедури, різні види душу, зокрема знаменитий душ Шарко. Фактично Кенігсберг створив у Миколаєві приватний медичний заклад європейського рівня, де використовували найновіші на той час методи фізіотерапії.

Аеродроми над Південним Бугом

26 вересня 1938 року в Миколаєві на базі школи морських льотчиків Головного управління Північного морського шляху відкрили військово-морське авіаційне училище імені Сигізмунда Леваневського. Його історія, однак, почалася раніше: авіаційна школа виникла в місті ще 1929 року, а з 1935-го стала школою морських льотчиків.

Краєзнавчий інтерес становить географія цієї авіації. Польоти виконувалися не лише з основного аеродрому: використовували райони Великої Коренихи, Сливиного та акваторію Південного Бугу. Льотчики опановували літаючі човни МБР-2, літаки Р-5 і Ш-2, а також бомбардувальники ТБ-3 та СБ.

Миколаїв у ті роки поступово перетворювався не лише на центр суднобудування, а й на важливий осередок підготовки військових авіаторів. 1939 року училище реорганізували, а з початком війни його евакуювали.

Стадіон на місці міського звалища

26 вересня 1965 року в Миколаєві урочисто відкрили стадіон «Суднобудівник» — нинішній Центральний міський стадіон. Його будували три роки за проєктом «Діпрограду», а відкриття приурочили до Дня трудової слави суднобудівників.

Мало хто сьогодні знає, що місце майбутньої спортивної арени раніше займало міське сміттєзвалище. У будівництві стадіону брали участь не лише спеціалізовані організації, а й працівники різних підприємств Миколаєва.

На відкриття прийшли понад 40 тисяч людей — значно більше, ніж передбачала проєктна місткість стадіону, близько 25 тисяч глядачів. Перший матч відбувся між миколаївським «Суднобудівником» і московським ЦСКА та завершився з рахунком 0:0.

Більше новин читайте на наших інтернет-ресурсах:
Телеграм-канал  - Facebook  - Instagram.