ДВІ СЕСТРИ – ОДНА ВЧИТЕЛЬСЬКА ДОЛЯ

Як це, бути учителем, знаючи, що у школі поруч із тобою працює колега-двійник? І як почуваються діти, коли на перерві, за межами класу, одночасно зустрічають «як дві краплі води» - двох абсолютно схожих педагогів?

Подібні історії у нашому місті трапляються нечасто: коли сестри-близнятка обирають одну вчительську долю, один навчальний заклад…

Олена Богачова та Наталія Федоровська здобули професію педагога, і обрали Миколаївську гімназію № 57 імені Т.Г.Шевченка.

У них абсолютна природна схожість - стрункі та вродливі, з вишуканими манерами, а ще й схожий голос, колір волосся, вираз очей, спільні звички. А також доля обдарувала обох здібностями навчати дітей.

Вчителька української мови та літератури і вчителька початкових класів - у кожної за плечима понад 25 років педагогічного стажу, глибоке знання свого предмету, чимала кількість апробованих методик, уміння інтегрувати сучасні технології у шкільні уроки, ціла низка відкритих уроків, публікацій у фахових виданнях.

Для них професія вчителя - життєве кредо, система гуманних цінностей, яка дозволяє самовиразитись.

Сучасні, креативні, прогресивні. Діти закохані у їх уроки, вони у захваті від своїх неповторних двійників, яких називають найкращими.

Сестри-близнючки переконані: щоб завоювати серця учнів, реалізувати себе у професії, потрібно не помилитись із вибором, - адже обираючи педагогічний виш - обираєш долю.

Про те, як почуватись щасливою людиною, яка завжди на своєму місці, – на широкий загал розповідають дві миколаївські вчительки, для яких школа і діти є сенсом життя.

ДАРУЮ ЛЮБОВ СВОЮ КОЖНІЙ ДИТИНІ

Елементарна цікавість взяла верх ще у кабінеті директора гімназії, тож я спитала у Андрія Анатолійовича Малахова:

«Далеко не у кожній гімназії працюють учителі-двійники. Як Ви розрізняєте колег, у яких така разюча схожість? Чи виникають через це складнощі у роботі?».

Моє запитання мимоволі викликало усмішку у керівника навчального закладу, тому що раптом я дізналась ще більш сенсаційну інформацію:

«А що у цьому незвичайного? У нашій гімназії працює декілька педагогічних сімей, коли чоловік і дружина – вчителі, і не лише близнята працюють, а й трійнята – сестрички, три близнючки-вчительки, які так само разюче схожі між собою!

Повірте, жодних складнощів від цього. Навпаки, вони дуже згуртовані, зібрані та відповідальні, і це сприяє роботі. Очевидно ота рідкісна природня близькість дарує ген особливої старанності, самоорганізації, тактовності та уміння легко знаходити спільну мову з дітьми та колегами. Хотів би підкреслити такі їх гарні риси, як виконавська дисципліна, пунктуальність, відповідальне ставлення до обов’язків. Родинність спонукає до виваженості у виборі професії, і дуже приємно, коли такі люди стають вчителями за покликом серця.

А щодо курйозів через схожість? Мали місце і такі! Та коли проводиш з людиною щодня багато часу, то різниця стає очевидною навіть якщо на перший погляд сестри абсолютно однакові. Перед вами окрема особистість із своїм характером, енергетикою, - чого не можна сплутати. Хоча на перервах траплялись і незвичайні випадки, з якими Олена Миколаївна та Наталія Миколаївна могли завжди легко упоратись», - зазначив Андрій Млахов.

Наше інтерв`ю із сестрами-близнючками, закоханими у свою професію, у дітей і школу почалось із теми любимчиків, яку зазвичай так ретельно обговорюють батьки.

- Чи має місце синдром любимчиків у роботі вчителя? Наскільки об’єктивне це явище?

- Це штучно роздута, неправдива тема, яка зовсім не є проблемою, а скоріш за все, сучасний «хайп», - пояснює Олена Миколаївна. - Завдання вчителя не тільки знати свій предмет, але й допомогти кожній дитині стати незалежною від комплексів людиною, і я, як педагог, дарую любов свою кожній дитині, щоб створити рівність для усіх.

Наталя Миколаївна продовжує:

«Коли приходжу вперше у клас, знайомлюсь з дітками, кажу їм:

«Я обіцяю, що у нас на уроці кожен із вас буде біля дошки. Повага до гідності дитини та толерантність - ключові основи етики вчителя. Повірте, для діток молодших класах дуже важливо, якщо вчитель приділяє увагу, запитує, викликає до дошки. І завжди ліс рук. А вже у старших класах піднімають руку переважно відмінники, хоча усі хочуть відповідати. І розстроюються, якщо на жодному з уроків не було можливості висловитись. Звідси і стереотипи про любимчиків. Мовляв, вчителька запитує одних і тих, бо більше любить.

Олена Миколаївна:

«Якщо учня з посередніми здібностями я, вчитель української мови та літератури, буду постійно викликати до дошки, навіть виправляючи його відповідь, то він починає вірити у себе, і демонструє успіх. Ставши дорослим, не матиме страху під час виступів на публіці. Бо коли ти біля дошки, і на тебе дивиться увесь клас, друзі, яких добре знаєш, - закладається  здатність вільно поводитись на публіці, висловлювати власну думку».

Наталія Миколаївна:

«Мені, як вчителю початкових класів, дуже подобається, коли дитина пише перші літери на дошці. Нехай вони не зовсім чіткі, нехай нерівна лінія, але така насолода від цього, - бо це й мої старання, як педагога, що ця дитинка досягла своїх перших успіхів!

Радію кожному навіть найменшому досягненню дитини. У класі зі своїми учнями почуваю себе дитиною, цей стан - це діагноз, його зрозуміти може тільки той, хто сам є учитель».

Олена Миколаївна:

«Коли наша матуся почула, що ми обоє подали документи до педагогічного, сказала, що відмовляти не буде, якщо це зважений крок. Та наступні її слова я запам’ятала на все життя: «Дівчата, якщо станете вчителями, насамперед будьте людяними, чуйними. Пам`ятайте, що на першому місці добре серце вчителя, любов, а не сліпа закоханість у  свій предмет».

НА ВИБІР ПРОФЕСІЇ ВПЛИНУЛА УЛЮБЛЕНА ВЧИТЕЛЬКА

- Знаю чимало освітян, які вважають, що на рішення стати педагогом вплинула улюблена вчителька. Дитина бачить її своїм взірцем, і прагне стати такою ж?

Олена Богачова:

«Так відбулося і з нами. Важливу роль у нашому житті зіграла Тетяна Іванівна Блакитна, яка працювала у 34-й школі, де ми тоді навчались, вчителем української мови та літератури.

У п’ятому класі вона стала нашим класним керівником, і називала нас «мої дві доні».

У 1991 році, напередодні проголошення Незалежності, це була звичайна російськомовна школа, яку ми закінчили у 1993 році. Я не випадково привертаю увагу до цієї події.

Тетяна Іванівна, яка працювала у звичайній російськомовній школі, відрізнялася, бо її уроки української мови були не такі, як усі інші. Вони були цікаві, вони були живі. І тому ті, хто не вчив українську мову, і був звільненим від її вивчення, - відвідували її уроки.

Ми, діти, були свідками карколомних змін, які тоді відбувались. Завдяки Тетяні Блакитній у нашій школі вперше відкрили клас з поглибленим вивченням української мови, а на базі нашого класу був створений ансамбль української пісні. Ми співали українські пісні, нам навіть пошили костюми, і ми цю одежу несли з такою гордістю у душі, відчуваючи, що несемо дуже важливу місію. Бо так нас вчила Тетяна Іванівна, і ще з дитинства ми вростали у любов до України.

Ми настільки всі любили її за цю незвичність, за яскраву українськість. Ми за нею йшли, несли свою прихильність до рідного краю, рідної мови, традицій, історії поколінь українців.

Але й на собі відчули упереджене ставлення російськомовного оточення.

Не все було так гладко. Досі пам’ятаю свої дитячі сльози, коли іноді під час виступів на нас показували пальцем, бо ми були в українських костюмах, і це декого так веселило....

І тут настає 1991 рік, прийняття Незалежності Україною, і зовсім новий вітер перемін.

Наш клас вже не був «білою вороною», а вся школа почала звертати увагу на національні традиції, духовність. Ми тоді вже навчались у 9 класі та, водночас, з 5 класу за покликом серця співали в ансамблі, - завдяки своїй вчительці української мови, її патріотичній позиції.

Пам’ятаю ті перші уроки 10, 11 клас, коли нам почали розповідати про Розстріляне Відродження, про забуті імена, про письменників, до яких застосовувались репресії, - і як ми почали готувати невеличкі сценки. Це пам'ять серця на все життя.

70 відсотків учнів нашого класу пішли навчатись до педагогічного інституту: нам  хотілось бути схожими на Тетяну Іванівну. Завдяки їй у нас був і педагогічний клас - приходила з ОІППО викладач, а один день на тиждень ми йшли в інститут. А наша Наталія навіть посіла перше місце в міській олімпіаді з педагогіки. Все це вплинуло на рішення стати учителем.

Потім, коли Тетяна Іванівна перейшла працювати завучем у 57-му школу, а згодом стала директором, - вона запросила нас з Наталкою на роботу у цей навчальний заклад.

- А чому з сестричкою обрали інші спеціалізації?

- Мені більше подобалось писати твори, а Наталі - математика і маленькі дітки. І конкурси патріотичної пісні та «А ми тую червону калину», на який я охоче пишу сценарії. Моя мама згадувала, що у нас на порозі завжди було багато дітей, - ще малою я у ролі вчительки.

ТАКЕ ВІДЧУТТЯ - ЩО ТУТ ТВОЯ РОДИНА. ТУТ ВСІ ТВОЇ!

Наталія Миколаївна Федоровська з великою теплотою розповідає про досягнення своїх учнів. Каже, що добре знати рідну мову - ознака рівня освіченості людини. І вважає, що їй із сестричкою дуже пощастило працювати у глибоко патріотичному педагогічному колективі.

«Наша гімназія особлива, у неї є душа. Тут теплота родинності. Ми викладаємося на повну силу, бо це неймовірне задоволення бачити колектив однодумців. Це атмосфера особливого емоційного стану, де панує натхнення, оптимізм та енергія. У такому колективі бачиш позитивну оцінку своєї праці, і знаєш, що твоя думка важлива. Це формує здоровий мікроклімат, душевне піднесення, віру в успіх, а загалом - отримуєш задоволення від роботи.

Для дитини важливо, щоб вчитель обійняв її, похвалив за старання та здобутки.

Не потрібно ставити межу між тим, що ти дорослий, а діти малі. З радістю обіймаю учнів при зустрічі на вулиці, у класі. І навіть у позаурочний час я не ставлю межу. Ми часто кудись йдемо усім класом, наприклад, на пішохідну екскурсію, або у музей, і до нас приєднуються батьки та мої рідні діти. Я просто люблю дітей, і вони ніколи мене не втомлюють.

Коли почалась війна, діти часто мені писали повідомлення:

«Наталіє Миколаївно, де Ви? Наталіє Миколаївно, як Ви?», - я постійно була з ними на зв’язку, і їх і мене це підтримувало.

- А яким має бути вчитель, щоб діти найкраще опановували знання?

Олена Миколаївна:

«Для дитини похвала та обійми - свого роду мотивація. Дитину потрібно мотивувати до постійної наполегливої праці, і ти розумієш свою відповідальність, що маєш дати їй знання.

Можливо вас це здивує, але на своїх уроках ми з учнями пишемо шпаргалки. І навіть додому задаю писати шпаргалки. По суті, це міні-конспект опрацьованого матеріалу.

Якось моя учениця навіть сказала слова її мами, мовляв, «це якась дуже сучасна вчителька, що задає дітям писати шпаргалки, бо коли вона вчилась у школі, то за шпаргалки дітей карали, а тепер за шпаргалки ставлять гарні оцінки».

На мій погляд, уміння писати шпаргалки - важливо. Бо учень повинен прочитати твір, скласти план. Я впевнена, що дитина вдома самостійно працювала, нотувала зміст твору.

БЛИЗНЯТА - ЦЕ СКЛАДНО, ЧИ ЯСКРАВА ФІЛОСОФІЯ ЖИТТЯ?

Як зазначила Олена Богачова, усе залежить від батьків. Навіть якщо доля подарувала вам цю неповторну близькість, - це ще не означає, що по життю кожні близнята обов’язково є найближчими подругами, найдорожчими, найспорідненішими душами.

«Усе залежить від батьків, - сказала Олена Миколаївна. - З дитинства ми вбирали, як губка вбирає воду, поглинали, як світло, як повітря розуміння того, що ми одна для одної - найрідніші. Ми - сестри. І це дуже круто, якщо у світі є людина, в якій ніколи і ні за жодних обставин ти не розчаруєшся. У нашому з Наталкою випадку - це справді так.

Ми не просто обрали одну професію, ми навіть коли відпочиваємо, - думаємо про роботу. У нас з Наталкою були можливості поміняти рід діяльності, перейти працювати у інші заклади, у інші сфери, - але цього не зробити, бо радились, і це правильно, оскільки щира порада застерігає від помилкових кроків.

- Чи були випадки, коли вас плутали діти?

- Траплялося і таке, і не раз, коли плутали і учні, і батьки, - відповідає Олена Миколаївна. - Мене Наталка умовила взяти її учнів, яких вона навчала з 1 по 4 клас, щоб їм легше було призвичаїтись до класного керівника. І з п’ятого класу я була їх класним керівником. Коли прийшла на випускний, заходжу у зал, де сидять батьки з Наталею Миколаївною, - і вони нічого не розуміють, - ви б бачили ці здивовані очі: звідки взялась ще одна Наталія Миколаївна - їх вчителька початкових класів.

Це був приємний шок для батьків. Вони питають, а як це сприймуть діти? Я їм пояснюю, нічого страшного, все нормально, спочатку вони будуть мене називати Наталія Миколаївна, бо це ж діти, а потім плавно звикнуть, що вони вже у п’ятому класі, і їх класний керівник не Наталія Миколаївна, а Олена Миколаївна.

Вчителька першого класу для дитини - це головний вчитель, який формує її віру у себе. Моя Наталка стільки любові віддає за ці 4 роки їх навчання, що діти стають для неї як рідні.

Вона завжди переконує мене: Оленко, бери цих дітей! Це такий чудовий класс! Ці діти подаровані Богом, і ти будеш аж до 9 класу отримувати задоволення, що ти - їх класний керівник.

Траплялось, плутали й колеги. Була ситуація, коли колега зупиняє мене у коридорі і просить передати Наталії Миколаївні певну інформацію, мовляв, «бо я її давно не бачила». А я відповідаю: в сенсі, як не бачила, а хто тоді перед тобою? Як, хто, Олена Миколаївна! Ні, я Наталя Миколаївна. Тому намагаємось одягатись по-різному. Хоча, стиль, смаки, - однакові.

* * *

На завершення інтерв’ю з вчительками-близнючками поцікавилась, чи є хоч якісь розбіжності у їх долях? І у відповідь майже разом сказали: дивно, а й справді, ми над цим не замислювались…

Здивована усмішка одночасно з`явилась у кожної на обличчі: у нас справді так багато спільного - ми майже в один і той час виходили заміж, у нас по двоє дітей у сім`ї, ми практично усі родинні свята відзначаємо разом, знаємо про успіхи одна одної і про те, що може засмутити, а що ощасливити, і навіть хобі у нас творчі - я виготовляю вироби із бісеру, а Наталка - полюбляє в'язати… Хоч маємо власні сім`ї, та де б ми не були, ми завжди на зв’язку.

Між нами справді нерозривний зв'язок, тому що близнята часто відчувають одне одного на відстані, роблять усе разом з дитинства і, можливо, тому і мають спільні смаки.

Вчитель прокладає свій слід у кожній людині, хто б це не був - бізнесмен, юрист, бухгалтер, банкір, артист, - переконані сестри-колеги. - Бо це велике щастя розуміти, що ти на своєму місці, і робиш саме ту справу, яка приносить найбільше користі на насолоди.

Нам легко. Іноді навіть жартують наші чоловіки: «Якщо збираємось разом - розпочинаємо педраду!». Але це у гарному сенсі, адже ми - і сестри, і вчителі, - робота для нас - сенс буття.