Психологи пояснили, чому покоління батьків майже ніколи не скаржиться на труднощі

Звичка покоління бебі-бумерів не скаржитися на проблеми та мовчки долати труднощі сформувалася через ранній початок трудового життя, високий рівень вуличної самостійності та суворе сімейне виховання середини XX століття, повідомляє наукове видання Futura.

Фахівці зазначають, що діти, народжені в період повоєнного бебі-буму (1946–1964 роки), росли в абсолютно інших реаліях, ніж наступні покоління. Багато хто закінчував школу вже в 14–16 років і одразу долучався до сімейної праці в сільському господарстві чи ремеслі, а вибір професії визначався потребами родини, а не власними бажаннями. Водночас тодішнє дитинство проходило здебільшого на вулиці без нагляду дорослих, що, як стверджує американський дослідник Пітер Грей, розвивало стійкість до ризиків і вміння самостійно залагоджувати конфлікти.

Рання відповідальність закріплювала у дітей відчуття внутрішнього контролю за власне життя, однак у родинах того часу прояв почуттів практично не заохочувався. Дітей ізмалечку вчили бути сильними, наполегливо працювати й терпіти, через що звичка «стискати зуби» часто змушувала їх повністю замовчувати свій біль і страждання.

Відомий нейропсихіатр Борис Цирюльник підкреслює, що психологічна стійкість не тотожна невразливості та не вимагає долати все наодинці без емоційної підтримки близьких. Експерти наголошують, що сучасні покоління більше уваги приділяють прояву емоцій, а здатність визнати свої межі та вчасно звернутися по допомогу є такою ж ознакою внутрішньої міцності, як і вміння витримувати негаразди.