Анатолій Маляров: "Забави для престарілих"

Забави для престарілих

Жінки — вигадниці у будь-якому віці. Бумі Барсовні — вісімдесят.

Прокидається — вона прокидається по п’ять, по сім разів за ніч, стільки ж і вдень, — перебирається з ліжка у крісло на колесах і мандрує всіма чотирма кімнатами, заходить на кухню. Могла б ходити пішки, ноги ще носять, але навіщо тоді цей нікельований засіб пересування, подарунок молодшого сина, Нюми? Вмикає світло на всіх стелях, весело, і економити не треба: середній, Барсик, платить наперед. Оглядає добро: бібліотеку, апаратуру — це все старшенького, Йосі. Знімає телефонну слухавку:

— Алло! Це хто це? А-а, ти, моя довоєнна подруга! А я сама… А де тепер синочки? А хто де. Нюма — у абсорбції, під Хайфою, у нього всьо в порядку. Йося — у Верховній раді, він же тепер щирий українець. А середненький, Барсик, аж у Вашингтоні, округ Колумбія. Шиє черевики на Обаму. У них своїх шевців мало. Вони беруть у нас або мізки, або мозолі. Так у моїх діток мізків немає. Були б мізки хоч у одного, то вони всі сиділи б у Верховній раді. А ні — то в Києві один Йосик… А що я? Я стережу його квартиру тут. Раптом доведеться комусь повернутися на круги своя, не приведи Боже… Сумую? Іноді. Так Йося порадив розвагу. Дав оголошення в газету, мовляв, здається квартира в центрі. Приходять кожен Божий… Поговорю, навколо пальця обведу, а коли до справи доходить або мене сон зморить — прощаюся. Завтра інші приходять, а що? Є на що подивитися. Так день до вечора.

…Перед святом — дзвінок у двері. Бумі Барсовна поспішно сіла в крісло, набула покинутого вигляду: раптом влада з перевіркою, а вона жива, страждає при нерухомості — і кранти.

У дверний отвір спочатку протиснувся битий бідончик, потім пошарпаний рукав, нарешті — чоловічок у дублянці з його-таки плеча, тільки сорокарічної давності. Навіть черевце є, тільки не назовні, а всередину втиснуте. Обличчя активіста часів великого перелому і перших п’ятирічок. Постояв, насилу пригадав, із чого починають.

— З компліментом. Я не помилився? — бадьоро вступив він.

— Помилилися, — кокетливо і якось несподівано для себе відгукнулася господиня. — Молочний магазин за рогом.

Гість із подивом виявив у своїй руці бідончик:

— Молоко то так, щоб даремно не ходити. Я за оголошенням.

Така мила задишка, така велична байдужість до всього живого не оминули Буму Барсовну: людина з давніх часів!

— Оголошення самі… чи вам хтось прочитав?

І такий винахідливий чоловік одразу відбив:

— Зустрічають по одежі, проводжають по розуму. Може, я духовно багатий?

— І що ж вам підказує ваш багатий дух?

— Славненька хатка, увесь відпочиваєш.

— То, може, вам її загорнути й спустити на перший поверх?

— Навіщо так одразу? Спочатку познайомимося. Я — Кирило Мойсейович. Можна коротко — Кир. Людина з «Червоної книги», як і ви. Легше знайти взаєморозуміння.

Буму Барсовну почало підміняти, вона перейнялася давнім почуттям, наче її сватали.

— І на яких би то умовах? — грайливо запитала вона.

— Ви самотня і я самотній… — мила задишка посилилася, стала ще милішою. — Організм маю збалансований. На ваш поверх піднявся і не перестоював під дверима, одразу подзвонив.

— Бачу, бачу.

Бачила вона вицвілу шапку й вивернуту дублянку минулого століття. Однак солодкий чад огорнув її всю, кольорові шибки лягли на очі. Кирило Мойсейович зростав в об’ємі, втрачав зморшки навколо запалого рота, його мова ставала риторичною. Згадалася Бумі друга молодість, потім перша. Свій голос вона почула ніби збоку:

— Кави не поважаєте?

— Ні кави, ні спиртного.

— Я теж. Заварюю шавлію, ромашку та корінь…

— Отож я думаю, де ж я вас бачив!

— У травника, на ринку.

— Як багато в нас спільного!

Солодка мана пливла й забирала господиню. Нюма здавався таким далеким, що не впливав на події, Барсик і Йося відходили на другий план. Насувався сонний циклон. Останнім поглядом Бумі Барсовна помітила, що гість затишно сповз на стільці, опустив повіки. Ти диви, і дрімота приходить до них одночасно. І триває. І дружно так відпочивають. Годину.

Приходить бадьорість, а з нею і пряме запитання господині:

— То що ви натякали, Кире Мойсейовичу?

— Кажу, славненько придумали ці оголошення. Люди знаходять одне одного. Для спілкування…

— Кажіть, кажіть…

Гість важко підвівся, намацав свій бідончик.

— Ви йдете? Ви навіщо приходили?

— Приходив. Тепер іду.

Кирило Мойсейович помилково потупав до дверей спальні, потім, схаменувшись, повернувся до вхідних. Через цю заминку вважав за потрібне пояснити:

— Ви, Бумі Барсовно, не гнівайтеся. Це я так… читаю оголошення, вибираю підхожу адресу, щоб поближче і попутно, заходжу, говорю всяке, присутній… поки не втомлюся. А потім іду за молоком і — додому. Весь день до вечора… Будьте мені здорові!..

СВІТЛІШИЙ

Зоряний час приходить до кожного. Навіть у сорок років, навіть до лейтенанта міліції. Ще б пощастило вхопитися за нього.

Лейтенант Чорба схопив одразу двох злочинців. Його віддирали, били по голові — кліщ, рак, медуза… частинками відщипували — тримався. Навіть наша доблесна опергрупа, і та встигла. Одна біда: око в Чорби витекло. Все.

Управління стало дибки. Зопалу лейтенанта ескортували до столичної клініки, доповіли самому міністрові. Тричі показували по телебаченню — з правильного ракурсу, де він зрячий.

Вручили медаль, премію. Рана загоїлася від самої лише вселенської уваги…

Генерал прийняв його у себе на дачі.

— Я пишаюся такими офіцерами, як ви, пане Чорбо, — промовив молодцюватий, блакитноокий, по-батьківськи налаштований керівник. — З пов’язкою ви схожі не на засновника міста Миколаєва, фельдмаршала князя Потьомкіна. Однак ми замовили для вас протез, тепер інші часи, інше ставлення до службовця. Спеціальною машиною, так би мовити, чартером, поїдете завтра до Одеси, до знаменитого спеціаліста…

Генерал частував чаєм із малиною, гортав особову справу героя, був щедрим на слова. А Чорба дивився і дивився у блакитні, з поволокою очі двозіркового начальника й плекав свою думку…

Одеський спеціаліст нещодавно реемігрував з історичної батьківщини, тому ще шукав логіку на цьому світі.

— Так-так, покажіть ваше здоровеньке. У-у, козацьке, чорне як смола! Зробимо друге чорне як смола.

— Ні, — з усією гідністю промовив лейтенант. — Мені не чорне, мені — зробіть блакитне, як у генерала.

— Шо?! Люблю свіженький гумор. У вашого генерала шо, одне чорне, а друге блакитне?

— Ні. Обидва блакитні, але які!..

— Оце пацієнт! Оце служака! Яка вірність! Розповім Цилі Самойлівні, хай учиться у хохлів…

І довго тупотів професор кабінетом, осмислюючи особистість пацієнта й приходячи до тями. Нарешті промовив:

— Ви подумайте до завтра. А я поки оформлю мірку.

Наступного дня пацієнт залишився непохитним: протез — тільки блакитний!

Був узятий ще один тайм-аут. Лікар зателефонував до нашого управління внутрішніх справ, захлинався словами, мав вигляд дурника:

— Я не питаю, чому мій пацієнт до сорока років ходить у лейтенантах. Я розумію, що з таким народом нас перемогти неможливо. Але мій професійний обов’язок, моє добре ім’я не дозволяють мені протезувати на блакитному оці!..

Як виглядав полковник на іншому кінці дроту, реемігрант не бачив, але почув таке:

— Генералу про таке доповідати незручно, а дружина лейтенанта Чорби в його службу не втручається, вона теж із глибинки. Спробуйте самі…

Знаменитий лікар не спав усю ніч. Вранці благав пацієнта:

— Їдьте додому, подумайте, порадьтеся з близькими, вей змир!

Відповідь була зваженою:

— Якщо я поїду, я до вас не повернуся. А заплачено наперед… — І не без натяку насунув кашкета на вузьку смужку над оком.

— А таки так! — вигукнув реемігрант. — У профіль ви чистий Потьомкін. У мене був один із ваших, інвалід на обидва ока, так він пишався, що схожий на Гомера.

Наш герой так і повернувся додому, відгуляв подовжену відпустку, прочитав захоплені листи й телеграми від колег з усієї неньки-рідненької, подивився низку телевізійних випусків про свій подвиг і — бігом у свій підрозділ.

Майор щось бурмотів собі під ніс, ніяковіючи перед полковником; полковник знав ставлення генерала до Чорби й мовчав, змирившись із становищем.

В Управлінні, а потім і в усьому місті пішов поголос, що на наших просторах з’явився незвичайний офіцер — вилитий Потьомкін. Творилися легенди, анекдоти, навіть частівки. Останні, зрозуміло, дурнями.

Темним-темним вечором — чи то через брак часу, чи то уникаючи цікавих очей — генерал знову прийняв у себе Чорбу. Чисто почаювали, говорили по-домашньому, на рівних. Потай випили чарочку-другу.

Невдовзі Чорба отримав третю зірочку, йому довірили підрозділ і особливо конфіденційний дозвіл зв’язуватися з керівником у будь-який час дня і ночі, напряму.

У місті пишалися офіцером на прізвисько — Світліший.

Одеський спеціаліст і реемігрант знову емігрував на історичну батьківщину. Там, щоправда, воюють, але хоч щось можна зрозуміти в людях…

Більше новин читайте на наших інтернет-ресурсах:

https://t.me/upravda - Телеграм-канал;

https://www.facebook.com/upravda - Facebook;

https://www.instagram.com/yuzhka_newspaper/ - Instagram/