03 листопада 2026/ 00:29/ / МИКОЛАЇВ І ОБЛ.
У Березнегуватому відбувся автопробіг єдності та відкриття Стели Надії
Марина ПОЛІЩУК
30 автівок, сотні небайдужих сердець і одна спільна мета - повернути кожного Захисника додому: у Березнегуватому відбувся автопробіг єдності та відкриття Стели Надії.
Більше новин читайте тут: up.mk.ua/uk, www.facebook.com/upravda, t.me/upravda
31 жовтня Березнегувате стало місцем зустрічі тих, кого об’єднує найважливіше - віра в повернення рідних додому. Цього дня тут зібралися родини військовополонених і зниклих безвісти Захисників, військовослужбовці, ветерани, визволені з полону воїни, представники влади, громадських організацій та жителі Березнегуватської, Новобузької, Баштанської й Казанківської громад. Усіх об’єднала спільна мета - не дозволити забути тих, хто досі не повернувся, підтримати родини, які живуть у щоденному очікуванні, і ще раз нагадати: боротьба за кожного триває.
Цей день розпочався з автопробігу єдності. Тридцять автомобілів вирушили колоною вулицями Березнегуватого. На машинах майоріли Державні Прапори України та прапори з портретами наших Захисників. Гучні сигнали автомобілів розривали звичну тишу селища, як знак пошани полеглим Героям, як голос тих, хто пам’ятає, чекає і не збирається мовчати. Кожен автомобіль, кожен прапор, кожен портрет був нагадуванням: за кожним ім’ям стоїть людське життя, родина, біль і надія.
Це був не просто рух автомобілів. Це був заклик почути родини, не дозволити забути тих, хто не повернувся, і продовжувати боротьбу за кожного українського воїна.
Маршрут автопробігу пролягав через місця, пов’язані з історією оборони нашої громади та подвигом її Захисників. Кожна зупинка ставала окремою сторінкою пам’яті.
Першою такою зупинкою стало місце загибелі нашого земляка Григорія Вікторовича Кучеренка - на в’їзді до Березнегуватого.
Вона була особливо щемливою, адже серед присутніх були рідні Григорія, зокрема його мама Оля. Материнський біль не потребує гучних слів. Він відчувається в кожному погляді, у кожній сльозі, у тиші, яка огортає місце, де обірвалося життя сина.
Григорій народився 30 квітня 1986 року. Працював механізатором, любив свою справу та рідну землю. Ще у 2017 році, попри серйозну виробничу травму, добровільно став на захист України. Служив у підрозділах територіальної оборони Миколаївщини, згодом - у 40-й окремій артилерійській бригаді. Брав участь у боях на Донеччині та Луганщині, зокрема поблизу Авдіївки, Горлівки, Бахмута, Пісків і Краматорська. На початку березня 2022 року, коли Березнегувате опинилося перед загрозою окупації та постійних обстрілів, Григорій знову став на захист рідної громади. 12 жовтня 2022 року ворожий ракетний удар обірвав його життя саме тут, на в’їзді до селища.
У пам’яті земляків він залишився добрим, надійним, щирим чоловіком, який завжди був готовий прийти на допомогу. Особливо боляче сьогодні звучать його останні слова до матері телефоном: «Все добре, мам. Спечи мої улюблені млинці. Люблю тебе! Якщо щось станеться, ти тільки не плач, у тебе хворе серце».
Присутні схилили голови у хвилині мовчання та поклали квіти до місця загибелі воїна. Із глибокою вдячністю звертаємося до мами Олі та всіх рідних Григорія: дякуємо вам за сина-Героя, за його мужність, відвагу і найвищу жертву заради України та рідного краю!
Наступною зупинкою став пам’ятний знак загиблим Героям Ярославу Остапенку та Сергію Вакалову на околиці Березнегуватого.
21 березня 2022 року, у перші тижні повномасштабного вторгнення, вони разом із побратимами виконували бойове завдання на відкритій місцевості. На їхньому шляху опинилися три російські броньовані автомобілі «Тигр». Ворог намагався прорватися силами підрозділу спеціального призначення. Зав’язався запеклий бій. Ярослав і Сергій разом з побратимами мужньо стримували противника, даючи можливість підрозділам 80-ї окремої десантно-штурмової бригади підійти на допомогу, перегрупуватися, застосувати артилерію та піхоту й відбити ворожий наступ.
Обидва воїни загинули 21 березня 2022 року. Ярослав Остапенко, 1991 року народження, головний сержант та Сергій Вакалов, 1979 року народження, старший сержант, родом із Кіровоградської області. За мужність і самопожертву вони посмертно нагороджені орденами «За мужність» ІІІ ступеня.
Їхній подвиг - невід’ємна частина історії оборони Березнегуватого. Їхня стійкість допомогла зупинити ворога, зберегти громаду від окупації та дала українським військам можливість продовжити боротьбу за визволення правобережжя Херсонщини.
Біля пам’ятного знака учасники вшанували полеглих хвилиною мовчання та поклали квіти.
Третьою зупинкою стала Алея Героїв. Тут присутні вшанували пам’ять усіх Захисників, які віддали життя за Україну. Особливо болючою була згадка про наших земляків Анатолія Істратія та Олега Михайліченка, яких нещодавно провели в останню земну дорогу. Їхні родини довго жили надією на повернення рідних, але отримали найтяжчу звістку.
Хвилина мовчання під звук метронома, квіти до Алеї Героїв, схилені голови… У кожного Героя - своя історія, у кожної родини - свій біль. Але пам’ять про них одна - спільна, жива і незгасна.
Після зупинок пам’яті учасники прибули до місця відкриття Стели Надії. Слова ведучої Оксани Терещенко відкрили захід, задавши йому особливий тон щирості, єдності, вдячності та надії. Разом виконали Державний Гімн України. До присутніх звернувся Березнегуватський селищний голова Сергій Бойко, наголосивши на важливості підтримки родин військовополонених і зниклих безвісти Захисників, на необхідності бути поруч із ними не лише словами, а й конкретними справами. Селищна рада безпосередньо прийняла участь у підготовці Стели. Полотно та портрети Героїв було виготовлено за кошти селищного бюджету. Саме Сергію Бойку було надано почесне право відкрити Стелу Надії - символ незламної віри, єдності та підтримки. Це місце, яке об’єднуватиме родини, що чекають на своїх рідних, нагадуватиме суспільству про їхній біль і водночас даватиме відчуття, що вони не самі.
Під час відкриття звучала пісня «Ми виходимо не поодинці». І справді, цього дня ніхто не був наодинці зі своїм болем - поруч були люди, громади, побратими, друзі та всі, хто розуміє ціну очікування.
Особливо зворушливим стало освячення Стели. Спільну молитву та благословення звершили капелан 123-ї окремої бригади безпілотних систем Збройних Сил України отець Василь, капелан 42-ї окремої бригади морської піхоти Євген, священник Православної церкви України отець Андрій та помічник капелана, старший матрос 64-го окремого дивізіону 406-ї окремої артилерійської бригади Дмитро Волошин.
Їхня молитва була за військовополонених, зниклих безвісти, за їхні родини, за всіх українських воїнів і за якнайшвидше повернення кожного додому. Щира вдячність капеланам і священнослужителям за освячення, благословення, молитву та духовну підтримку.
Щемливими миттями на заході стали зустрічі та привітання Захисників, які повернулися з полону. Усі разом привітали з поверненням додому Олександра Губанова, військовослужбовця Національної гвардії України, підрозділу «Азов». Він став на захист України ще у 2014 році, пройшов оборону Маріуполя, а після захисту «Азовсталі» потрапив у полон 18 травня 2022 року. Його повернення стало ще однією історією незламності й сили духу.
Привітали і Захисника, який одним із перших повернувся з російського полону, мужнього морського піхотинця 1-го окремого батальйону морської піхоти Миколу Підляцького. Від об’єднання родин зниклих безвісти та військовополонених Захисників Березнегуватської громади «Простір Єдності» воїнам вручили Державний Прапор України, мотанку-оберіг, квіти та солодощі. Це був знак щирої вдячності за мужність, витримку та повернення додому. Для тих, хто досі чекає, такі зустрічі - особливе свідчення того, що надія жива, а боротьба має тривати.
Привітали цього дня і пані Світлану, яка приходила на кожну акцію-нагадування про зниклих і полонених, чекаючи свого сина Олександра Ткаченка. Під час останнього обміну, 23 жовтня, оборонець Маріуполя, морський піхотинець 36-ї окремої бригади морської піхоти повернувся з полону після чотирьох із половиною років неволі. На Стелі Надії розміщено його фотографію. Коли Олександр особисто приїде додому, він сам зможе зняти свій портрет. Нехай цей день настане якнайшвидше! Щиро вітаємо Захисника і його родину!
Важливою частиною зустрічі стали слова підтримки від представників громадських і ветеранських організацій.
Серед гостей були ГО «Добробат Новий Буг», «Ветеранський простір. Баштанка», ГО «Сили Захисників Казанківщини», ГО «Єдина родина. Новий Буг», ГО «Об’єднані сили ветеранів Березнегуватщини», ГО «Березнегуватська селищна організація ветеранів України».
Зі словами підтримки до присутніх звернулися голова ГО «Добробат. Новий Буг» Юрій Сільвестров, голова ГО «Сили Захисників Казанківщини» Анатолій Кривцов та представник від Баштанської ветеранської спільноти, фахівець із супроводу ветеранів Микола Пантелейчук. У їхніх виступах звучала спільна думка: сьогодні не може бути чужого болю, чужого очікування чи чужої боротьби. Громади мають бути поруч, підтримувати одна одну, об’єднувати зусилля та робити все можливе, аби голос родин військовополонених і зниклих безвісти звучав гучно.
Та найважливішими цього дня були голоси самих родин. Своїми переживаннями, болем і вірою поділилися дружина зниклого безвісти Захисника, представниця Новобузької громади Олена Тріско, дружини зниклих безвісти воїнів Єлизавета Гнєзділова та Ірина Плющ.
За їхніми словами - безсонні ночі, тривожне очікування, телефон, який завжди поруч, і надія почути найважливіші слова: «Я повернувся». Ці жінки не просто чекають. Вони шукають, говорять, об’єднуються, підтримують одна одну й не дозволяють суспільству забути про своїх рідних.
Після цього прозвучала пісня «Коханий мій, я так тебе чекаю», авторкою слів і пісні якої є Ірина Плющ. Після зникнення чоловіка вона почала писати вірші, а згодом - створювати з них пісні. Так особистий біль перетворився на творчість, у якій знаходять відгук сотні жіночих сердець. Ця пісня присвячена всім дружинам, матерям, донькам і рідним, які чекають на своїх Захисників, живуть надією та щодня вірять у повернення.
Особливу атмосферу заходу створив народний фольклорно-обрядовий гурт «Калужаночки» та староста Калузького старостинського округу Анатолій Козлятін. Їхні проникливі пісні про Захисників, материнську любов, чекання та віру в повернення рідних стали не просто музичним супроводом, а важливою підтримкою для родин, які сьогодні живуть надією на зустріч із найдорожчими.
Щиро дякуємо аматорам за небайдужість, душевність, кожну пісню, тепло й підтримку, якими вони поділилися цього дня. Ваша творчість допомагає говорити про те, що болить, і дарує сили тим, хто чекає.
Завершилася зустріч словами вдячності всім, хто приїхав до Березнегуватого, хто підтримує родини, хто не втомлюється нагадувати про полонених і зниклих безвісти.
І коли над площею залунала пісня «Повертайся живим», небо над присутніми закружляло у синьо-жовтому диму. Українські барви піднялися над площею, ніби перетворившись на спільну молитву, надію і віру в те, що кожен Захисник обов’язково знайде дорогу додому.
Це було красиве й водночас глибоко символічне завершення дня, у якому переплелися пам’ять про полеглих, біль родин, радість повернення та незгасна віра.
Щира вдячність усім громадам, які приїхали до Березнегуватого, Березнегуватській селищній раді, представникам громадських і ветеранських організацій, Захисникам, капеланам, священнослужителям, творчому колективу, директору Березнегуватського БК, кожному, хто долучився до організації цієї важливої події. Дякуємо родинам, які, попри власний біль, знаходять у собі сили говорити, об’єднуватися й підтримувати інших. Щира вдячність нашим Захисникам і Захисницям, які сьогодні стоять на обороні України та завдяки яким ми маємо можливість проводити такі заходи. Низький уклін вам за мужність і захист! Бережіть себе!
Стела Надії - це більше, ніж спільне місце зустрічі. Це наша обіцянка родинам, що вони не залишаться самі зі своїм очікуванням. Це простір, де кожне ім’я важливе, кожна історія почута, кожна надія має право жити.
І нехай одного дня фотографії наших Захисників, розміщені тут, зникнуть не тому, що про них забули, а тому, що кожен із них повернувся додому. Нехай замість сліз очікування будуть сльози радості, замість невідомості - обійми, а замість болючого запитання «Де ти?» прозвучить найщасливіше: «Ти вдома!»
Зниклі безвісти - не означає забуті. Полонені - не означає покинуті. Ті, на кого чекають, - не самі!
Ми пам’ятаємо. Ми віримо. Ми чекаємо. Ми боремося за повернення кожного!
І поки над Березнегуватим майорить синьо-жовтий прапор, поки звучать голоси родин і б’ються серця тих, хто чекає, - надія житиме.
Повертайтеся живими. На вас чекають. Вас люблять. Вас не забули! Слава Україні! Героям слава!
реклама
