субота

21 листопада

2026 р.

Надіслати новину

18 листопада 2026/ 00:27/ / КУЛЬТУРА

Німецький вартовий, «кішка» з параші та заручники НК: найгостріші справи Миколаївської в’язниці 1918–1920 років

А. Солунський

Mykolaiv tyurma 1918 1920 arkhiv

Якщо до лютого 1917 року Миколаївська каторжна в’язниця № 2 (комплекс якої розташовувався в районі нинішньої вулиці Табірне Поле над Інгулом, де й досі міститься міський слідчий ізолятор) ще трималася на імперських циркулярах і залізних списках, то у 1918–1920 роках крізь неї пройшли всі зміни влади доби Визвольних змагань і громадянської війни. Тюремна канцелярія встигла попрацювати за німецького гарнізону, за більшовицької Надзвичайної комісії та Ревтрибуналу, пережити травневий наліт загону, який наглядачі називали «шайкой разбойников имени Махно», а восени 1919 року, вже за білої влади, — виконувати розпорядження товариша прокурора Херсонського окружного суду.

Найгостріші свідчення того часу зосереджені в оцифрованих справах Державного архіву Миколаївської області: насамперед у книзі втеч і звільнень 1919 року, у протоколах посадових злочинів варти та епідемічних рапортах, а також в описі № 4 — 373 справи 1919 року, здебільшого справи осіб, заарештованих Миколаївською Надзвичайною комісією, і справи підслідних.

Грудень 1918 — лютий 1919: розбиті камери, німецький солдат у коридорі та «кішка» з параші

Хвиля тюремного безвладдя спалахнула 11 грудня 1918 року. Про заворушення того дня і про те, що діялося після них, у лютому 1919 року написав тюремному інспекторові старший помічник начальника в’язниці Г. А. Кочергін, пояснюючи січневу втечу: «съ момента безпорядковъ въ тюрьмѣ 11 декабря 1918 года арестанты всѣ смѣшались, камеры были разбиты, все совершенно спуталось, во всемъ царилъ хаосъ и полнѣйшая разруха, арестанты свободно гуляли по тюрьмѣ, они игнорировали всякія распоряженія со стороны чиновъ администраціи и надзора, а послѣдній, будучи терроризованъ, совершенно не проявлялъ никакой власти».

За грудень із в’язниці втекли майже сто арештантів — у загальному розшуковому списку, поданому тюремному інспекторові 4 січня 1919 року, прізвища доходять до № 99. Навпроти кількох утікачів уже стоять лаконічні позначки: когось затримали (Андрій Канюс, Микола Безпольотов, Трохим Куличенко, Іван Островський), а навпроти прізвищ Григорія Слюти та Микити Ленивцева вписано коротке «убит». Ще одного втікача, Йосипа Адольфовича Петоша, судово-кримінальна міліція затримала 8 лютого 1919 року, і того ж дня він був «убитъ чинами милиціи, во время покушенія его на побѣгъ отъ сопровождавшихъ его милиціонеровъ».

На початку січня 1919 року — уже після падіння гетьмана Скоропадського — пости у в’язниці все ще займали німецькі солдати. Утім, це не заважало втечам, які скидалися радше на чорний анекдот:

  • Гак із ручки відра (ніч проти 4 січня 1919 р.): у камері № 3 одиночного корпусу сиділи троє: Михайло Гичко, Василь Керсанов і Леонтій Гордієнко, який відбував за вироком Херсонського окружного суду 8 місяців за крадіжку зі зламом. Гичко й Керсанов по черзі перепиляли тригранним напилком, який принесли з собою, коли потрапили до в’язниці, прут віконних ґрат завтовшки 20 міліметрів — вийшов отвір 8 на 6½ вершків (близько 36 на 29 сантиметрів). З ручки відра, що замінювало в камері парашу, вони зробили «кішку», розрізали простирадло й кальсони, вилізли крізь отвір і, як можна гадати, за допомогою «кішки» перелізли через тюремну огорожу. Гордієнкові вони пропонували тікати з ними під загрозою побоїв, але він відмовився. Німецький вартовий, що стояв на посту всередині корпусу (у копії протоколу його прізвище на краю аркуша видно не повністю — «Герман Г…гер»), засвідчив через перекладача Адольфа Шейнінгера: о 6-й годині 15 хвилин вечора з камери постукали, в’язень попросив води, вартовий сходив із ним по воду й замкнув назад, а приблизно за 45 хвилин той самий в’язень (найімовірніше, Гордієнко — інших у камері не залишилося) сказав, що двоє втекли. Як пиляли ґрати, вартовий не чув. Сам же Гордієнко назвав часом утечі «12 часов ночью» — свідчення розходяться.

Підпис: Рапорт і свідчення про втечу Михайла Гичка та Василя Керсанова в ніч проти 4 січня 1919 р. з «кішкою» з ручки параші та мотузкою з простирадла й кальсонів, поки в коридорі стояв німецький вартовий.

  • «Із розмов між німецькими солдатами» (січень 1919 р.): на запит тюремного інспектора від 24 січня 1919 року, чому втечу виявили із запізненням, адміністрація відповіла, що арештантів, які служили в тифозному бараку, вона не перевіряла й барак не відвідувала, зокрема тому, що «всѣ посты въ тюрьмѣ были заняты Германскими солдатами». Про те, хто саме втік із заразного барака, адміністрація дізнавалася випадково — «изъ разговоровъ между Германскими солдатами черезъ переводчика или тогда когда нужный арестантъ въ тюрьмѣ не обнаруженъ». Висипний тиф у в’язниці справді був: у грудні 1918 — січні 1919 р. лікарі виписували свідоцтва про смерть в’язнів із діагнозом «Сыпной тифъ».
  • Із гвинтівкою з кладовища (27 січня 1919 р.): арештантів Мефодія Штомпеля та 22-річного Костянтина Васильєва вивели на Православне кладовище копати могилу для померлого в’язня. Конвоювали їх беззбройний наглядач Давид Мусієнко й один німецький солдат із гвинтівкою. Солдат прихилив гвинтівку до дерева й почав походжати туди-сюди; арештанти вибрали слушну мить, схопили гвинтівку й кинулися через Православне кладовище на Єврейське, де й зникли.
  • Підміна на прохідній (27 лютого 1919 р.): цього дня, відбувши три місяці за вироком мирового судді 4-ї дільниці (ст. 169 — крадіжка), мав звільнитися арештант Міхель Янкелев Рейман. Уранці (у перекресленій машинописній редакції рапорту — о 10-й, у рукописній — близько 9-ї) під його прізвищем із в’язниці вийшов Іван Іванович Танцуров, обвинувачений за ст. 13 і 1647 Уложення про покарання, — за висновком начальства, «по обоюдному уговору съ Рейманомъ»; обидва сиділи в камері № 13. А о першій годині дня справжній Рейман заявив черговому помічникові, що його строк скінчився і він підлягає звільненню.

Березень — серпень 1919: звільнення арештантів, заручники НК «на обложение» та броньовик «імені Махна»

16 березня 1919 року, під час вступу до Миколаєва радянської влади, в’язні залишили в’язницю: у заголовку справи їх названо насильно звільненими (там само є і список тих, хто добровільно повернувся), а в постанові жовтня 1919 року про одного з них сказано, що він «бѣжалъ изъ тюрьмы вмѣстѣ съ другими арестантами 16го Марта с. г. во время вступленія Совѣтской власти». Проте вже з квітня камери заповнила нова влада — Миколаївська Надзвичайна комісія з боротьби з контрреволюцією, спекуляцією та злочинами за посадою.

В описі № 4 — 373 справи 1919 року, здебільшого справи осіб, заарештованих Миколаївською Надзвичайною комісією. Засвідчені тюремною канцелярією копії приписів НК показують, як діяло заручництво заради контрибуцій: містян ув’язнювали в каторжній в’язниці без судового вироку, з формулюванням «на предметъ получения обложения» (за нашим припущенням — до сплати накладеного на них грошового збору):

  • 16 квітня 1919 р. (припис НК № 767): одночасно доправлено 18 жителів Миколаєва — Григорій Когон, Ісак Гессен, Йосип Вайнер, Опілія Литвиненко, Іван Брєхов, Лея Александровська, Микола Розанов, Єлизавета Затлер, Євген …ковський (початок прізвища в копії не віддрукувався), Григорій Грицаєнко, Хаїм Брегер, Йосип Гербер, Федір Моторний, Бенціон Кричевський, Абрам Розенберг, Степан Р…андковський (другу літеру прізвища в копії не прочитати), Михайло Гурарій та Шльома Александрович.
  • 23 квітня (№ 892) і 28 квітня (№ 1062): до тієї самої в’язниці «на предмет обложения» надсилають Арона Пузнера та Ізраїля Альтмана, а за п’ять днів — нову партію з 20 чоловіків і жінок, від Наума Удодовського, Іцка Абрамовича та Гілеля Хейфеца до Поліни Васіної та Параски Попової.

 

Підпис: Припис Миколаївської НК від 16 квітня 1919 р. № 767 про ув’язнення 18 містян «на предметъ полученія обложенія».

Поруч сиділи й «свої»: 25 травня 1919 р. командир Червоного Чорноморського флотського екіпажу направив до в’язниці «за учиненные налеты и грабежи» Костянтина Гловаченка (так у копії), Микиту Сироткіна та Олександра Семенова, а комендант міста саджав червоноармійців караульного батальйону. Інших звільняли під підписку: Еміль Хайдер, заарештований НК 18 квітня, 15 травня 1919 року зобов’язався перед начальником в’язниці після звільнення мешкати на Нікольській вулиці, в будинку № 34.

16 травня 1919 року на в’язницю було здійснено наліт. Тими днями південь України охопив Григор’ївський заколот — антибільшовицьке повстання частин отамана Никифора Григор’єва, командира 6-ї Української радянської дивізії; діяли й повстанські та анархістські загони, частина з яких виступала під ім’ям Нестора Махна (хоча сам Махно перебував у Приазов’ї та публічно відмежувався від заколоту). Історія нальоту розкривається у протоколі дізнання від 28 травня та в супровідних паперах початку червня 1919 року у справі старшого наглядача Олександра Максимова:

  • За свідченнями наглядачів, 16 травня у в’язниці з’явилася озброєна група, яку старший наглядач Миронов назвав «шайкой разбойников имени Махно», а молодший наглядач Кудряшов — «разбойничьей бандой "Махно"».
  • Виходячи з в’язниці, отаман цієї зграї (у копії протоколу — імовірно, Куценко на прізвисько «Варава», машинопис читається погано) запитав молодшого наглядача Степана Кудряшова: «где проживает Начальник Шпанарский». Кудряшов відповів, що той хворий. Старший наглядач Іван Миронов пішов за нападниками, «чтобы убедиться действительно ли Шпанарскому угрожает опасность», і бачив, як вони сіли на броньований автомобіль, тихим ходом доїхали до залізничного полотна, постояли там із другим таким самим автомобілем і поїхали в місто.
  • Старший наглядач Олександр Максимов, за свідченнями, ще 15 травня казав наглядачеві Андрієві Матаревичу «по секрету», що начальник в’язниці Шпанарський «коммунист и шпион Чрезвычайной комиссии», а 25 або 26 травня, за словами фельдшера Володимира Александрова, — що «этого кровопийцу Начальника Шпанарскаго необходимо перваго убрать, как коммуниста и бывшаго служащаго Чрезвычайки». Фельдшер Іван Бафталовський додав, що Максимов не повірив у хворобу Шпанарського, а лікар Веніамін Співак чув, що ще до вступу до Миколаєва «шайки Махно» Максимов казав в’язням, що начальника треба «удалить». Що саме Максимов мав на увазі під словом «убрать», свідки, за їхніми словами, визначити не могли.
  • 2 червня 1919 року т. в. о. начальника в’язниці В. О. Захаров надіслав протокол до Відділу юстиції з проханням віддати Максимова «Суду Революционного трибунала по законам военного времени», а копію — до Надзвичайної комісії.

 

 Протокол дізнання від 28 травня та супровідний лист до Відділу юстиції від 2 червня 1919 р. про наліт на в’язницю 16 травня «зграї імені Махна» на броньованому автомобілі (отаман Луценко «Бараба») та агітацію старшого наглядача Олександра Максимова проти начальника в’язниці Шпанарського.

Тюремна служба навесні й улітку 1919-го нагадувала порохову діжку і зсередини. 24 квітня начальник в’язниці доповів Тюремно-каральному губвідділу, що рахунки на лазневі віники (482 крб.) та електричні лампочки й приладдя (918 крб. 33 коп. і 865 крб. 95 коп.) — фіктивні, і просив призначити комісію для перевірки платежів за січень–березень; тоді ж він повідомив про зникнення із замкненого цейхгауза зовсім нових лакованих чобіт і просив притягти до відповідальності завідувачів цейхгауза — помічника Кочергіна та старшого наглядача Гайчука. А 16 червня черговий помічник Іванов застав у цейхгаузі, куди виходять вікна світлого карцеру, арештанта Михайла Стахорського, який щось передавав Арону Гольдштейну, що сидів у карцері: під вікном карцеру знайшлися дві складені «Украинские пятидесяти рублевки» (так у наглядача Фролова; найімовірніше, купюри в 50 карбованців) — «всего сто рублей», у карцері — коробка найкращого тютюну, а на ваті в цейхгаузі валялися недопалки, що загрожували пожежею. Іванов дійшов висновку, що наглядач Підгорний був зі Стахорським «в стачке». 19 червня у справі Гольдштейна з’являється підписка, дана начальникові в’язниці, — після звільнення проживати на вул. Радісній, 27.

Серпень 1919 — січень 1920: остання заборона ГубНК, повернення білих і втеча з карцеру

Найкрасномовніший портрет зміни епох умістився в одній об’ємній справі № 300 — справі 23-річного сімферопольського міщанина Олексія Царьова та його спільників Сергія Каширіна, Федора й Терентія Перепелициних, обвинувачених у збройному нальоті на квартиру Марії Йосипівни Гуллер (26 квітня 1919 р.).

5 травня їх бере під варту голова Революційного трибуналу, у червні справу підхоплює народний слідчий. А 1 серпня 1919 року — буквально за два тижні до входу в Миколаїв білогвардійців Денікіна — голова Миколаївської ГубНК Андрєєв і завідувач відділу Рибак видають грізний припис № 1383 стосовно 16 в’язнів, включно з Царьовим: «при освобождении Ревтрибуналом, Народным судом или Особым отделом немедленно перечислить содержанием за Губчека впредь до распоряжения». Тобто навіть у разі виправдання судом НК забороняла їх випускати.

Та минає місяць — і до тієї самої теки № 300 лягають папери вже білої влади: 28 вересня 1919 р. товариш прокурора Херсонського окружного суду в справах Комісії з розбору ув’язнених просить лічити Царьова та братів Перепелициних, крім попереднього зарахування за судовим слідчим 1-ї дільниці, ще й за судовим слідчим 3-ї дільниці. У листопаді в’язниця повідомляла, що Царьов утримується за постановою судового слідчого 1-ї дільниці за обвинуваченням за ст. 1632 Уложення про покарання. Фінал вийшов цілком у дусі 1919 року: у ніч проти 29 листопада 1919 року Царьов, перепилявши залізні ґрати у вікні карцеру, втік; за протоколом від 29 листопада тієї ж ночі з в’язниці втік і арештант Микита Гандрабуров.

 На одному розвороті справи Олексія Царьова: червоний припис ГубНК від 1 серпня 1919 р. № 1383 не звільняти 16 арештантів навіть за рішенням суду та приписка білого прокурора Херсонського окружного суду від 24 вересня 1919 р.

Осінь і зима 1919–1920 років за білої адміністрації ЗСПР (Збройних Сил Півдня Росії) остаточно замкнули коло:

  • Чистка й контррозвідка: уже 18 серпня 1919 р. помічник начальника контррозвідувального пункту (поручик) відправив до в’язниці п’ятьох затриманих, яких просив лічити «за Комиссіей по разбору дѣлъ о военно-плѣнныхъ», а 23 серпня караульний начальник при комендантському управлінні за розпорядженням коменданта міста надіслав 13 заарештованих, знятих на заставі біля Варварівки. В архівному описі № 6, де враховано справи цього часу, навпроти заголовків стоїть прямокутний штамп «РАССЕКРЕЧЕНО».
  • Полювання на «неповерненців»: 8 жовтня 1919 р. Миколаївський карно-розшуковий відділ затримав 18-річного миколаївського міщанина Екусієля Шурика, який утік із в’язниці разом з іншими 16 березня і, як записано в постанові, «добровольно въ тюрьму не явился» досиджувати строк, а переховувався; начальник в’язниці постановив поновити йому строк із дня затримання — з 8 жовтня.
  • Новий виток тифу (листопад 1919 — січень 1920 р.): наприкінці листопада 1919 року тюремний лікар доповідав, що в’язень хворий на висипний тиф, а відомості про перебіг тифозних захворювань серед чинів адміністрації та варти в’язниця надсилала «Въ Управленіе мѣстами заключенія при Главнокомандующемъ Вооруженными Силами на Югѣ Россіи (Ростовъ н/Д)». Щоденник в’язниці показує, як швидко зростала кількість арештантів на початку січня 1920 року: 3 січня їх було 149, а 6 січня — уже 185 (159 чоловіків, 24 жінки та двоє дітей; хворими записано 27). На аркуші напередодні 6 січня — список із 33 прибулих.

Так у паперах однієї в’язниці відбилася вся історія Півдня України 1918–1920 років без ретуші: з німецькими солдатами на постах, мотузками з кальсонів, чекістськими ордерами на заручників, отаманами на броньовиках і паперами, які нова влада просто підшивала до старих справ попередників.

Короткий словник епохи

  • «На предмет получения обложения» — формулювання в приписах НК 1919 року; за нашим розумінням, означало ув’язнення містян без суду до сплати накладеного на них грошового збору (контрибуції).
  • Григор’ївський заколот (травень 1919 р.) — велике антибільшовицьке повстання на півдні України, підняте частинами отамана Никифора Григор’єва, командира 6-ї Української радянської дивізії.
  • Уложення про покарання кримінальні та виправні — основний кримінальний кодекс Російської імперії (редакції 1845 та 1885 рр.); 1919 року на його статті посилалися судові слідчі та прокуратура за білої влади.
  • Товариш прокурора — офіційна назва посади заступника прокурора окружного суду в судовій системі Російської імперії та білогвардійських адміністрацій Півдня Росії.
  • «Українські п’ятдесятикарбованцеві» — найімовірніше, грошові знаки Української Народної Республіки номіналом 50 карбованців (випуск 1918 р., ескіз графіка Олександра Красовського), що ходили на півдні України у 1919 році нарівні з царськими рублями та «керенками».
  • Цейхгауз — казенний речовий, амунічний і господарський склад військової частини або тюремної установи.
  • Параша — переносне дерев’яне або металеве відро з кришкою, що слугувало туалетом у неканалізованих тюремних камерах.
  • Т. в. о. (врид) — офіційне скорочення доби: «тимчасовий виконувач обов’язків» (рос. «временно исполняющий должность»).
  • ЗСПР (ВСЮР) — Збройні Сили Півдня Росії, об’єднання білогвардійських військ і цивільної адміністрації під командуванням генерала А. І. Денікіна (1919–1920 рр.).

Більше новин читайте на наших інтернет-ресурсах:
Телеграм-канал  - Facebook  - Instagram.

реклама

Південна правда 235 11 бригада НГУ 16