п'ятниця

20 листопада

2026 р.

Надіслати новину

20 листопада 2026/ 02:26/ / МИКОЛАЇВ І ОБЛ.

Синагога на капітальному ремонті: як у Миколаєві з’явився Єврейський робітничий будинок культури

Інф.

655756

У центрі старого Миколаєва, на розі Великої Морської та вул. Леніна, № 9 (так у 1920–1930-х роках називалася нинішня вулиця Олексія Вадатурського, колишня Фалеєвська), на зламі десятиліть відбулася одна з найяскравіших культурних метаморфоз міжвоєнного міста. Масивну будівлю колишньої Хоральної синагоги передали під Миколаївський єврейський робітничий будинок культури ім. 1-го Травня — або, як було написано мовою їдиш на його двомовній печатці та бланках поруч з українським написом: «ניקאלאעווער יידישער ארבעטער קולטור-הויז אף נאמען פון 1-ן מאי».

На знімку: так міг виглядати Миколаївський єврейський робітничий будинок культури на розі вулиць Великої Морської та Олексія Вадатурського (колишньої Фалеєвської, у 1920–1930-х — Леніна) в середині 1930-х років. Сучасна художня реконструкція на основі автентичного проєктного креслення техніка Ікономіді від 5 грудня 1934 року (Державний архів Миколаївської області).

До цього майже пів століття тут містився головний юдейський храм міста — «Велика», або «Нова», Хоральна синагога, зведена у 1880–1884 роках за проєктом міського архітектора В. Є. Андрієвського. Її простора молитовна зала без внутрішніх опор вміщувала до 600 осіб, а фасади були вирішені в еклектичному стилі з елементами неоготики й мавританської архітектури. 4 червня 1928 року Миколаївський окружком постановив закрити синагогу й передати приміщення під робітничий клуб, а 1 травня 1929 року тут відкрився Будинок єврейської культури.

Оцифровані справи Державного архіву Миколаївської області охоплюють сім років життя цього закладу — з 1929 по 1936 рік. Вони дозволяють побачити не лише парадний фасад чи сухі кошториси, а й живу роль єврейської громади в житті тодішнього Миколаєва — і водночас ту характерну радянську будівельно-пожежну одіссею, яка зрештою довела клуб до зупинки в серпні 1936-го.

Контекст доби: коренізація, робітники з «Марті» і голос рідної мови

Щоб зрозуміти, чому навколо єдиного в місті національного клубу сім років вирувало стільки енергії, важливо враховувати політичне й соціальне тло того часу. У 1920-х — на початку 1930-х років у СРСР діяла політика коренізації, яка передбачала підтримку мов і культури національних меншин — відкривалися школи, суди, газети та клуби мовою їдиш. Водночас держава прагнула залучити єврейське населення колишньої смуги осілості до індустріальної праці та світської радянської культури, витісняючи традиційний релігійний уклад.

У Миколаєві це давно вже було не замкнене «містечкове» середовище. Архівні справи фіксують і миколаївських кустарів-ремісників — кравців, шевців, бондарів, перукарів (які ще 1927 року випускали двомовні афіші й утримували Клуб-театр ім. Шолом-Алейхема на Католицькій, 41/2), — але дедалі більшою мірою промисловий робітничий клас.

Про це прямо свідчить протокол загальних зборів Будинку культури від 5 травня 1930 року, записаний від руки їдишем. До зали прийшли 177 осіб, а членами клубу на той момент уже були 300 миколаївців. Коли ж обирали нове правління з 13 членів і 2 кандидатів, біля прізвищ у дужках зазначали підприємства. Поруч із будівельниками, артільниками та швейниками раз у раз трапляється позначка מארטי — «Марті» (суднобудівний завод ім. Андре Марті, майбутній ЧСЗ): робітники Гуткін, Шабатинський, Гардін, Хейфец та їхні товариші по цехах ставали культурним активом власного клубу.

Згодом, у лютому 1936 року, завідувач клубу І. Л. Хейфец у листі до культінспекції облпрофради прямо пояснював значення цієї аудиторії:

«Дома Еврейской культуры единственный национальный клуб по обслуживанию рабочих евреев... завкомы заводов им. Марти и „61“, швейная и гособувная, где имеется компактная масса евреев, упорно не хотят отпускать средства на обслуживание рабочих евреев...»

Для сотень миколаївців це був не казенний «культпункт», а живий простір, де звучала рідна мова, працювали хор, оркестр, театр і бібліотека — поки радянська система крок за кроком перекроювала релігійний і національний побут міста за власними лекалами.

1929 рік: як Хоральну синагогу перекроювали під сцену й оркестрову яму

Перетворення колишньої молитовної зали на світський робітничий клуб почалося влітку 1929 року й виявилося справою витратною та технічно непростою. Головний документ цього етапу — «СМЕТА на оборудование бывшей Хоральной синагоги под Еврейский Рабочий Культдом на сумму 9 240–04» від 16 червня 1929 року.

Титульний аркуш кошторису на переобладнання колишньої Хоральної синагоги під Єврейський робітничий культдім на 9 240 крб. 04 коп.

За сухими колонками цифр легко уявити розмах перебудови монументальної споруди:

  • Оркестрова яма і сцена: просто в підлозі колишньої молитовної зали довелося вирізати настил і викопати котлован 11,00 × 2,50 × 1,75 м (48,13 куб. м землі вивезли підводами на звалище), поставити бар’єр для оркестру, фанерну («із дикту») суфлерську будку та сцену ледь не до самого купола.
  • Купол і покрівля: дах площею 748 кв. м зачистили від іржі та двічі вкрили залізним суриком; усередині ж стіни й сам купол площею 1 152 кв. м перетерли та заґрунтували клейовою фарбою.
  • П’ять утермарківських печей: щоб протопити височенну кам’яну залу, у стінах прорубали димохідні канали, заклали 3 816 цеглин і встановили п’ять круглих печей у залізних кожухах.
  • Кінобудка від електрика з «Марті»: 16 грудня 1929 року електрик заводу ім. Марті Євстратов запропонував правлінню провести проводку до кінобудки та встановити кіноапарат за 225 крб. 10 коп. — зі знижкою 25–30% від заводських розцінок і окремим вимикачем, щоб кіномеханік міг гасити люстри просто з будки.

Не обійшлося й без характерних побутових штрихів: у видатковій книзі осені 1929 року поруч із рахунками за цемент і воду стоять 3 крб. друкареві (машиністу) Гартунгу «за печатание сметы» й одразу слідом 4 крб. Никифоровій — «за перепечатание негодной сметы». Та вже до весни 1930-го річний оборот сягнув 12 500 крб., із яких понад 11 000 справді вклали в покрівлю, сцену, електрику, водогін та нижню залу.

Вистава «Гірш Лекерт», преса їдишем і репертуар 1930–1936 років

Навіть за постійної нестачі грошей Будинок культури жив насиченим творчим життям. За штатним кошторисом 1929/30 року тут працювали драмстудія (її керівник отримував 150 крб./міс. — більше, ніж завідувач клубу зі ставкою 120 крб.), хорова студія, музичний гурток, школа II ступеня, бібліотека та лекторій з історії літератури, театру й соціології мистецтва.

У січні 1930 року культкомісія під головуванням т. Кричевського (протокол вели їдишем) постановила підтримати пропозицію А. Епштейна про створення великого художнього відділу з оркестром і передплатити головну радянську пресу мовою їдиш — газети й журнали «Штерн» (שטערן), «Емес» (עמעס), «Октябер» (אקטיאבער) та «Ройте Велт» (רויטע וועלט).

У декораційних кошторисах проступає живий культурний код громади: художник замовляв 110 кв. аршинів полотна на завісу, фанерний ліс і «2 дома еврейских колонистов», а восени 1929 року декоратор Мельников отримав 20 крб. за оформлення відомої в ті роки п’єси «Гірш Лекерт» про віленського шевця-революціонера. У 1935–1936 роках тут по кілька тижнів гастролювали єврейські трупи — зокрема «Гескульт» із виставами «Містечко Небувале» та народною комедією «Гершеле Острополер» (за три вечори 1935 року клуб виплатив 2 100 крб., після чого київський УЗАП ще й зажадав зверху 300 крб. авторського гонорару).

Паралельно йшов кінопоказ — від репертуару ВУФКУ весни 1930 року («Лялька з мільйонами», «Турксиб», «Симфонія великого міста», «Білий орел» та обов’язкова для клубів того часу агітхроніка «Процес СВУ») до 27 кіновечорів за перші п’ять місяців 1936 року, що принесли 5 829 крб. валової виручки та 773 крб. чистого прибутку. У березні 1936-го клуб навіть замовив у Металпромкомбінаті 8 пар ніжок для шахових столиків.

Архітектурна мрія 1934 року: класичні пілястри і просторе фоє

До середини 1930-х старій будівлі стало тісно — у залі налічувалося 340 місць, а зручного вестибюля для глядачів бракувало. 5 грудня 1934 року технік Ікономіді підготував два ефектні архітектурні креслення, які чудово збереглися у фонді.

«Оформление фасада Дома Еврейской Культуры в г. Николаеве», креслення техніка Ікономіді від 5 грудня 1934 р.

На першому аркуші — проєкт урочистого оновленого фасаду з пілястрами, фронтонами й великою арочною вивіскою нагорі: «ДОМ ЕВРЕЙСКОЙ КУЛЬТУРЫ» (культовий декор колишньої синагоги при цьому мали приховати за суворим радянським штукатурним оздобленням). На другому — поповерховий план двоповерхової прибудови: до наявної зали зі сценою та кінобудкою збиралися прибудувати фоє площею 126,15 кв. м, вестибюль 27,04 кв. м і квиткові каси.

«Проект пристройки фойе к Дому Еврейской Культуры в г. Николаеве» (плани 1-го та 2-го поверхів і розрізи, 5 грудня 1934 р.).

Та між архітектурним проєктом і радянською господарською прозою 1935–1936 років пролягала прірва.

Недопалок за плінтусом, тріснуті печі й жодного вогнегасника в місті

Спроба переробити стару синагогу без постійного фінансування раз у раз оберталася аваріями. Наприкінці 1935 року, у грудні, ревізійна комісія клубу (Рибак і Фельдман) склала нищівний акт за підсумками чергового ремонту: пічник не просушив перекладені печі, а опалювач одразу їх розтопив — стався «разрыв печей»; перероблена утермарківська піч узагалі не гріла; димохід буфету відійшов від стіни, бо в цеглі забули вирубати штробу; а штукатурка й побілка у фоє та коридорі посипалися зі стін.

Але найтривожніший день трапився ще раніше — 2 жовтня 1935 року. Спочатку в Будинку культури спалахнула справжня пожежа — а слідом за нею начальник 1-ї частини Держпожконтролю НКВС Сурсіков склав одразу два разючі документи: «Акт о пожаре» і докладний акт огляду будівлі на вул. Леніна, 9.

Акт про пожежу 2 жовтня 1935 р. в Єврейському робітничому будинку культури на вул. Леніна, 9 (начальник 1-ї частини ДПК НКВС Сурсіков, завідувач І. Хейфец, прибиральниця Мінетер).

Виклик телефоном прийняли о 9:50 ранку: горіло на 2-му поверсі. На щастя, персонал клубу загасив вогонь іще до приїзду пожежників (10:30 відбій). Прогорів приблизно 1 кв. м підлоги (збиток до 50 крб.), а причину записали дослівно: «от брошенного окурка за плинтус во время проведения занятий». Справу передали до 2-го відділку міліції, а через два тижні завідувач Хейфец викликав агента Держстраху оцінювати пошкоджену підлогу. (Цікаво, що в пізнішому архівному описі справи № 9 «акти про пожежу» віднесли до 1936 року, хоча саме займання сталося восени 1935-го.)

А от картина, яку того ж дня зафіксував технічний огляд будівлі, нагадувала трилер:

  • сажа в димоходах (а на всю будівлю — 14 печей!) не чистилася;
  • під дерев’яною сценою лежали дрова, а на самій сцені валялися недопалки;
  • у комірчині біля кінобудки під сходами зяяли щілини, куди провалювалися недопалки;
  • на горищі після ремонту покрівлі валялося промаслене ганчір’я, а слухові вікна стояли без скла;
  • і головне: у великому клубі на 340 місць не було ЖОДНОГО вогнегасника.

Фінал 1936 року: згасле світло, німий телефон і замок на дверях

Дивовижно, але клуб тримався до останнього. Через дев’ятнадцять днів після пожежі, 21 жовтня 1935 року, під час показу фільму «Ася» в районі зникла електрика — і касирці Б. Бобруцькій довелося повернути глядачам 22 крб. за 46 квитків. Навесні 1936 року відбулися нові інспекції НКВС: 17 квітня — інспектор Ковенбург, 17 травня — інспектор Буканов. З’ясувалося, що декорації, як і раніше, складені на балконі навпроти сцени, у гримерній стирчать оголені дроти, стільці в залі не прибиті до підлоги, кінобудка механіка Бронштейна не має вогнезахисних заслінок, а біля вимоги про купівлю вогнегасників з’явилася безсила позначка: «Не выполнено за отсутствием огнетушителей в городе».

Весна й літо 1936 року перетворилися для завідувача І. Л. Хейфеца на біг по колу. Кошторис на капремонт у 20 000 крб. надсилали і до облпрофради, і до президії міськради — лавки розвалилися, «мебели у нас нет... создать уют» нема з чого. На додачу в клубі тижнями не працював телефон (№ 9-74, згодом № 10-62), а 29 квітня його взагалі вимкнули посеред розмови «за несплату», хоча гроші було внесено, — завідувач не витримав і написав телефоністам: «Я считаю, что это издевательство над абонентом». У липні довелося скорочувати штати, викроюючи 1 000 крб. на розрахунок працівникові, що їхав до військової школи, та відпускні.

Крапку поставив лист № 34 від 2 серпня 1936 року до прокатної контори УФКТ у Херсон:

«В связи с тем, что по акту пожарной Инспекции наш клуб признан опасным в пожарном отношении и предложено нам до 1-го Августа приступить к ремонту клуба — исходя из этого мы вынуждены с 1-го Августа прекратить работу клуба и добиваться средств для ремонта...»

Через два дні, 4 серпня 1936 року, Хейфец востаннє попросив облпрофраду переказати бодай 1 000 крб. за третій квартал на ремонт. На цьому збережені справи фонду Р-1185 обриваються.

Епілог: що сталося з будівлею та епохою

«Пожежне» закриття в серпні 1936 року збіглося із загальносоюзним розворотом національної політики: у 1936–1938 роках у СРСР почалося згортання коренізації та масове закриття установ нацменшин — національних районів, шкіл, газет і клубів мовою їдиш. На цьому тлі багатомісячна відсутність грошей на ремонт і вогнегасники виглядала вже не лише господарським безладом, а й тихим способом ліквідації осередку єврейської культури. Уже наступного 1937 року, як свідчить сусідній фонд того ж архіву — міського товариства ОЗЕТ / ТЗЄП, — анкети єврейських ковалів і теслярів на переселення до Біробіджана перевіряв міськвідділ НКВС.

Доля самих стін теж виявилася драматичною. Після закриття Будинку єврейської культури в колишній синагозі розмістили клуб міліції. У роки німецької окупації, під час відступу вермахту в 1943–1944 роках, будівлю підпалили: вогонь знищив дерев’яні перекриття й купол, і відновлювати головний корпус не стали — після війни на розі Великої Морської та нинішньої вулиці Олексія Вадатурського звели житловий будинок. До наших днів уціліла лише права двоповерхова службова прибудова (сучасна адреса — вул. Олексія Вадатурського, 9), яку добре видно на кресленні техніка Ікономіді. А архівні справи Єврейського робітничого будинку культури залишилися живим пам’ятником тому, з якою гідністю, працею та потягом до театру, музики й рідної мови жила єврейська громада Миколаєва навіть у суворі 1930-ті роки.

Короткий словник епохи

  • Коренізація — національна політика радянської влади у 1920-х — на початку 1930-х років, спрямована на розвиток мов, шкіл, преси та культурних установ національних меншин (зокрема мовою їдиш); згорнута в другій половині 1930-х років.
  • Утермарківська піч — кругла цегляна голландська піч у залізному кожусі, яка широко застосовувалася для опалення великих громадських зал XIX — початку XX ст.
  • Дикт — фанера (поширена на півдні у 1920–1930-х рр. назва будівельної та декораційної фанери).
  • Штроба — видовбана в кам’яній або цегляній стіні канавка для прокладання димоходу, труби чи проводки.
  • «Гірш Лекерт» (у видатковій відомості клубу 1929 р. — «Гирш Леккерт») — популярна в ранньому СРСР п’єса про віленського шевця-революціонера, страченого 1902 року за замах на губернатора; один із центральних героїчних образів радянського театру мовою їдиш.
  • «Гершеле Острополер» — класична народна комедія про легендарного єврейського дотепника й жартівника кінця XVIII століття Гершеле з Острополя.
  • «Процес СВУ» — показовий суд над «Спілкою визволення України» навесні 1930 року в Харкові; хроніка процесу широко демонструвалася в клубах і кінотеатрах республіки.
  • ОЗЕТ / ТЗЄП — Товариство землеустрою єврейських працюючих (рос. Общество землеустройства еврейских трудящихся, ОЗЕТ), організація (1925–1938), що займалася переселенням євреїв на землю (до Криму, на південь України та до Біробіджана).
  • Облпрофрада (ОСПС) — обласна рада професійних спілок (рос. облпрофсовет); саме до неї клуб звертався по кошти на ремонт.
  • УЗАП — Управління захисту авторських прав (рос. Управление защиты авторских прав), київська установа, що через своїх уповноважених на місцях стягувала з театрів і клубів авторські гонорари за вистави.
  • ВУФКУ / УФКТ — Всеукраїнське фотокіноуправління (пізніше «Укркінофототрест»), державні кінопрокатні організації.
  • ДПК (ГПК) НКВС — Державний пожежний контроль у структурі НКВС (у середині 1930-х років).

реклама

Південна правда 235 11 бригада НГУ 16